Заглянемо в минуле: яким було сільське господарство у 18 столітті в Україні

Що таке «Інвентарі»

«Інвентар», або «Інвентарний опис» (від лат. inventarium — «опис») — це сукупність господарських або інших «предметів» (рухомих і нерухомих), що входять до складу майна певного господарства, маєтку, міста або замку. 

Складалися інвентарі з різною метою, проте найчастіше, аби визначити реальну вартість маєтку, щоб його потім можна було продати, закласти або розділити як спадщину. 

Записували в інвентарі усе, що було в маєтку, від реманенту до опису земель і будівель, а також які прибутки маєток приносив власнику за рік. Зокрема детально описували всі вирощувані культури, обсяг урожаю та ціну. 

Інвентарі — це документи, що виникли за часів Польського королівства і Великого Князівства Литовського, побутували і найчастіше складалися за Речі Посполитої. В 16-17 ст. це здебільшого інвентарі замків, королівських міст, у 18 ст., це вже описи окремих маєтків або інколи цілих «ключів», тобто поєднаних  економічно і територіально групи маєтків одного власника.

Інвентар села Куманівка 1795 року

Один з таких інвентарів зберігається в Центральному Державному Архіві України у м. Києві (ЦДІАК) і стосується він Махнівського ключа, тобто околиць містечка Махнівки. Нині це північ Вінницької області, а колись було західними теренами Київського воєводства. 

Окрім самої Махнівки до ключа входило також 13 сіл, зокрема село Куманівка, про інвентар 1795 року якої ми сьогодні й поговоримо.

Антоній Протазій Потоцький. Портрет Юзефа Грассі (фото: Wikimedia Commons)

Куманівка, як і весь Махнівський ключ у 1795 році належав Проту Потоцькому, великому землевласнику, який мав у Махнівці свою резиденцію, побудував багато різноманітних мануфактур і виробництв. Проте основний дохід Потоцький мав з продажу зерна за кордон. 

Уся Правобережна Україна тоді була аграрним регіоном і більшість землевласників усе вирощене на своїх полях везли до найближчого міста й там продавали за невеликими цінами місцевим торгівцям. Ті, своєю чергою, транспортували товар далі, перепродуючи з більшою націнкою. До кінцевого споживача, який зазвичай перебував у Європі, це зерно надходило за значно дорожчими цінами.

Але Прот Потоцький не хотів, аби на його збіжжі наживався хтось інший, окрім нього. Тому вирішив сам займатися торгівлею і транспортуванням. Найдешевшим способом транспортування було як тоді, так і в наш час, морське перевезення товарів. Розуміючи це, Прот засновує торгову компанію і починає перевозити товари через чорноморські порти. 

Його торговельна компанія почала займатися не тільки закупівлею й постачанням збіжжя в чорноморські порти, а й володіла власними кораблями. Вона здійснювала торгівлю з Єгиптом, Іспанією та Францією. У ці країни постачали хліб судна «Украйна», «Польща», «Подолія», «Город Ямполь», «Св. Прот» та ін.

Які сільгоспкультури вирощували 200 років тому 

Згідно з інвентарем фільварку (панське багатогалузеве господарство (хутір, маєток) у XIV-XIX ст. на землях України, Польщі, Литви та Білорусі, орієнтоване на виробництво збіжжя та іншої продукції для продажу, — ред.) в Куманівці, основу господарства становили зернові культури.

Найбільше вирощували:

• пшениці — 176 корців 8½ гарця (15,9 тонни) на загальну суму 2644 злотих,
• жита — 127 корців 24 гарці (11 тонн) вартістю 1277 злотих,
• ячменю — 80 корців (6 тонн) — 560 злотих,
• вівса — 85 корців 24 гарці (4,6 тонн) — 428 злотих.

Також отримали урожай гречки — 29 корців 16 гарців (295 злотих.), та проса — 21 корець 8 гарців (212 злотих).

Менші партії становили горох (1 корець 2 гарці), льон (17 кіп і 58 снопів), коноплі (10 кіп і 64 снопи), мак (16 гарців) та насіння льону (4 корця, 20 гарців). Ці культури, найімовірніше, призначалися для внутрішнього користування.

Загалом лише за перелічені зернові та продукти їх переробки рахунок сягав кількох тисяч злотих, що свідчить про добре розвинене й комерційно орієнтоване господарство. Це, власне, й не дивно, оскільки саме зернові культури активно експортувалися, тож найвигідніше посівні площі було відводити саме під них.

Загальна площа угідь орієнтовно становила 907 га — разом з пасовищем і сіножатями.

Цікавим є той факт, що частина збіжжя вказана як вирощена «при фільварку», тобто на панському полі, а частина — «на громаді». Найбільш вірогідно, що це натуральний податок, який сплачували селяни власнику маєтку. Загальна сума річного доходу всіх культур без льону і конопель становила 5830 злотих, що є досить значною сумою для одного маєтку в 1795 році.

Звісно ж, на момент складання інвентаря сільгоспроботи виконували вручну із застосуванням тяглової худоби. 

Загалом у Куманівському фільварку було свійських тварин:

• 1 — червоний бугай
• 9 — корів дійних з телятами
• 1 — стара корова без теляти
• 14 — волів (які, власне, були основною «робочою силою»)
• 4 — бички (віком до 4 років)
• 1 — кнур
• 8 — кабанів
• 5 — свиноматок
• 3 — підсвинки

Із птиці:

• 6 — індиків
• 10 — гусок
• 10 — качок
• 20 — курей

Хто ж обробляв ці землі

Інвентар також дає поіменний перелік 89 мешканців села, вказується який земельний наділ обробляли ці люди, скільки худоби для обробітку мали і скільки сплачували податку. Варто не забувати що це не означає, що в селі жило 89 людей, їх було більше, адже в інвентарі вказувалися саме господарі, а їхні діти, дружини, а подекуди і старенькі батьки окремо не фіксувалися.

Саме на основі розмірів оподаткування можна зробити висновки і про соціальний стан мешканців. В документі зафіксовано, що наявні:

• 14 селянських господарств, які відробляли «панщину тяглу» (Panszczyna tyagla) 
• 12 господарів мали відробляти «панщину пішу» (Panszczyna Piesza)
• 63 господарі були формально вільні, вони не відробляли панщину — це так звана чиншева шляхта. З них 54 сплачували грошовий чинш (тобто плату за користування земельним наділом), 8 господарів не мали землі, але платили інші грошові податки, а один мешканець записаний так «zbigle», тобто утікач. 

Читати також: Як війна вплинула на агросектор України: урожайність, втрати та умови 2022–2025

Отже, в селі проживало 26 родин кріпаків, які змушені були відробляли на користь власника села певні роботи, зазвичай на панському полі або фільварку. Ці кріпаки поділялися на дві частини, так звані «тяглі» — тобто селяни, що мали пару волів або коней, та «піші» — які коней або волів не мали взагалі, або мали їх недостатньо для обробітку польового наділу. І ті й інші мали відробити однакову кількість днів за рік  — 118, це приблизно третя частину року.

Проте хто ж приносив більше доходу власнику куманівських земель графу Проту Потоцькому, селяни-кріпаки чи чиншова шляхта, що брала в оренду землі? 

Відповідь на це запитання можна знайти в іншій частині інвентарного опису, а саме в «Короткому викладі земель села Куманівки».

Якщо підсумувати ці цифри, то отримаємо такі дані. Прот Потоцький, власник Куманівки, за рік отримував від селян-кріпаків грошима і працею доходу на 2801 злотий, а від чиншевої шляхти — 2740 злотих. Здавалося б, майже однакова сума, однак варто пам’ятати, що кількість кріпаків і шляхтичів у селі була різна.

З одного селянського господарства землевласник мав майже 108 злотих доходу, а з одного шляхетського майже 44 злотих. Різниця більш ніж промовиста.

Чим нам цікавий цей архівний документ?

Інвентар Куманівки 1795 року — це значно більше, ніж перелік мірок, снопів і злотих. Це — зріз аграрної економіки Правобережної України напередодні великих змін XIX століття. І якщо придивитися уважніше, документ говорить з нами дуже сучасною мовою.

По-перше, ми бачимо чітко виражену експортну спеціалізацію господарства. Домінування пшениці та жита — понад дві третини зернового валу — не випадкове. Це культури, затребувані на зовнішніх ринках, і фільварок працює саме під цей попит. Уже наприкінці XVIII століття власник великого маєтку мислив категоріями, які сьогодні назвали б ринковими.

Водночас інвентар показує і межі цієї моделі господарювання. Весь цей вал зерна — понад 40 тонн — вироблявся вручну, силою людей і тяглової худоби. За кожним корцем стояли 118 днів панщини, десятки волів у ярмі й ціле село, чия праця була жорстко вписана в економіку маєтку. Це нагадує нам: висока товарність господарства не дорівнювала високій продуктивності в сучасному розумінні.

Для сучасного читача такі документи — не лише історична екзотика. Це можливість побачити довгу тяглість українського зернового експорту, зрозуміти витоки спеціалізації регіонів і навіть по-новому глянути на питання ефективності аграрних моделей.

І, можливо, головне: сухі рядки інвентаря вчать нас, що українське поле вже давно живе в логіці ринку. Змінюються технології, валюти й маршрути експорту — але стратегічна роль зерна, схоже, лишається напрочуд сталою. Саме тому старі інвентарі варто читати не лише історикам. Вони й сьогодні багато скажуть тим, хто уважно дивиться на український лан.

В’ячеслав Тимощук, краєзнавець, спеціально для SuperAgronom.com

Читати також: Як стати агрономом: можливостей багато — тільки вчись!

Агробізнес України 2024/2025

Інфографічний довідник

Завантажити