Вадим Медвідь: Знаючи, що таке трапиться зі мною, я все одно б пішов воювати

SuperAgronom.com: Вадим, розкажіть, як прийшли в агро? 

Вадим Медвідь: У 2008 р. я прийшов працювати в районну ветлікарню.  Проте на ветлікаря пішов вчитись по бажанню мами. Коли в в 2016 р. я розрахувався з ветлікарні, то поїхав в Естонію на агропідприємство. Там і почав працювати на закордонному тракторі. Були не складні операції, більше перевезення, будівництво сушарки для зберігання зерна. Після двох сезонів влаштувався тут на агропідприємство і вже там працював на тракторі, на комбайні, на самохідному обприскувачі. В «Дружба-Нову» прийшов у вересні 21-го року. Ну, а далі почалась повномасштабна війна.

SuperAgronom.com: Як вона почалась для вас? Ви чекали, що буде повномасштабне вторгнення? 

Вадим Медвідь: Я знав, вона рано чи пізно почнеться. Але не думав, що буде в такому масштабі. Розумів, що буде загострення на Луганщині, Донеччині, але щоб ось кацапи підуть колонами на Київ, то звичайно ні. 

Збирався на роботу і коли подзвонив колега і сказав, що почалась війна, то не повірив спочатку. Почув вибухи і звуки, які були знайомі. Я служив строкову службу, ми були там на полігонах і знаю звук, як воно прилітає. На роботу ми ще поїхали, порозганяли техніку, трохи сховали. Розпорядження вивозить не було. 

SuperAgronom.com: Ви добровольцем пішли. Коли? 

Вадим Медвідь: Наступного дня ходжу по квартирі і дружина моя Наталія каже: «Ну, я ж знаю, куди ти хочеш. Збирайся і йди. Я тебе не буду відмовляти». Моя дружина, сім’я підтримали і розуміли що це таке, що захищати свою країну треба. 

SuperAgronom.com: Спочатку в складі якої бригади, чи можливо в теробороні були? 

Вадим Медвідь: Я в теробороні не був, а відразу в складі роти охорони військкомату. Ми були біля села Анісів, а ворог десь за 6 км від нас, були мінометні обстріли, але жорстких боїв в мене не було. А потім я перевівся у 54-ту бригаду. 

SuperAgronom.com: Коли ви вже були в 54-й бригаді вже на Сіверському напрямку, яка робота та обов'язки у вас були? 

Вадим Медвідь: Я був в піхотному підрозділі, ми були звичайними піхотинцями, стрільцями. Ми перебували на безпосередній лінії зіткнення, тримали оборону, щоб не підходив ворог.

SuperAgronom.com: Зараз ваша бригада де воює? 

Вадим Медвідь: На Сіверському напрямку незмінно вже три роки. Тільки, на жаль, з моєї роти багатьох хлопців вже немає: є загиблі, поранені. І є, на жаль ті, які не витримали та пішли в СЗЧ.

SuperAgronom.com: А який у вас позивний?

Вадим Медвідь: А здогадайтеся (сміється ред). Через прізвище  — МІША. Багато хлопців думали, що і звуть мене Міша. Коли хтось казав: Вадиме, треба ось зробити, то питали хто такий Вадим. До речі, нещодавно дізнався, що самий крутий позивний  — це коли ти береш друге ім'я. 

SuperAgronom.com: Поговоримо про поранення. Чи можу задавати питання на цю тему?

Вадим Медвідь: Мені можна задавати все. Хочу, щоб хлопці читали, бачили, трохи мотивувались. Скажемо так, ми в одній тусі. 

SuperAgronom.com: Що було найважчим: моральна складова, біль, прийняття? 

Родина Вадима Медведя

Вадим Медвідь: Ну дивіться,  в мене не було такого, як у багатьох, що все: руки опустились, я нікому не треба. Розкажу чому. В мене стільки друзів, знайомих, побратимів, що мені ніколи було навіть думати про те, що щось погано. Ну так в мене зійшлися зірки на небі. У перший день поранення я подзвонив дружині, яка на той  момент з дітьми була в Ірландії. Я їхав ще з Краматорська в Дніпро, вже після того як винесли з позиції, стабілізували, привезли в Краматорськ, зробили там певні маніпуляції з моїми ногами і перевозили в Дніпро. То я довго вагався, як мені подзвонити і сказати Наталії, що в мене таке страшне поранення. І з першого разу я їй не сказав. Я їй подзвонив, сказав, що мене поранило і що в мене все добре.

Потім поклав трубку і думаю, ну не буде добре, треба ж дзвонити і казати. В мене ж до Дніпра ноги не виростуть. Я їй подзвонив, сказав, що одна нога, а потім, що дві. І мені  то був найважчий момент сказати їй, що зі мною таке трапилось. Бо це на сьогоднішній день стало для мене нормою. І я взагалі не бачу в цьому нічого такого страшного. Ну і я звик вже за 2 роки. А тоді це був жах: ну як це  — немає двох ніг.  І для звичайної людини це справді важко. 

Зараз іноді сміюсь з цього, кажу: ну, немає і немає, протези є. Я працюю, їжджу, все можу робити. Познайомився з дуже багатьма людьми. 

Тоді ще подумав, що дружина тепер буде мучитись зі мною. І сказав сам собі, що я зроблю все, щоб цього не було. Я вже був на протезах, коли родина повенулась в Україну.

SuperAgronom.com: Як відреагували діти? 

Вадим Медвідь: Всі зрозуміли, що я ходжу, коли побачили. Звичайно, не так, як раніше, але ходжу. Менший син Давид, якому зараз 11 (тоді 9), то більш чутливий, плакав. А от старша донька Діана, вона більш бойова, каже, нічого страшного, головне, що живий та може пересуватись.

Я вам відкрию маленький секрет. Я на ногах ходив менше, чим на протезах. Тобто на своїх власних ногах до повномасштабної я менше рухався, чим зараз на протезах. 

SuperAgronom.com: Скільки пішло часу на лікування та реабілітацію перш ніж повернулись додому? 

Перший день поранення.

Вадим Медвідь: 24 серпня мене поранило. У вересні я заїхав у шпиталь і по липень був на реабілітації. Тобто місяць шпиталю і дев'ять місяців реабілітації.

Першочергово були операції, їх у мене 10. Потім шви, загоєння, а потім уже реабілітація, фізичне навантаження. Спочатку були навчальні протези, а потім уже більш такі сучасні. Потім навчався ходити по доріжках, в парку. Спеціально, щоб не тільки по рівному ходити. В кінці лютого мене поставили перший раз на протези. 

Чесно вам скажу, я думав, що я ніколи в житті не піду. Це було важко, це було з незрозумілого світу. Мозок пам’ятає, що я ходив, а протези — це зовсім інше. Ну, я відразу, як і багато інших хлопців, відклав протези днів на п’ять. А деякі взагалі потім не вчаться, бо на візку легше. Особливо, коли дружини більше жаліють і доглядають. Мені кажуть: Треба купити хліба. Я беру, їду в магазин, купую хліб (сміється, — ред.). Тобто у нас все на рівних. А є такі дружини, і вони цим балують своїх воїнів: принесуть, подадуть, жаліють, — і це не дає мотивації. Тобто людина не хоче допомогти собі, бо є альтернатива, що тобі це зроблять. 

 В кінці травня я вже ходив з однією палицею.

 SuperAgronom.com: Що друзі? Чи відчували від оточення жалість, яка є для багатьох неприємною. 

Вадим Медвідь: Жалості до мене такої не було ні від кого. Мені дзвонили мої друзі з цивільного життя, говорили про побутові проблеми, якісь загальні питання. 

Я вам скажу, що через рік після того, як я приїхав додому, я захотів назад на війну. 

SuperAgronom.com: Чому? 

Вадим Медвідь: Тому що, знаєте, на війні біле і чорне. І все, більше немає ніякого. І хлопці, які за тебе, а ти — за хлопців. А в цивільному житті якісь такі дрібниці… А люди думають, що це якісь глобальні й важливі проблеми. Колись у фільмах звучали фрази, що людина, яка побувала на війні, хоче назад. От я там пів року, думаю, ну як можна туди захотіти назад… А захотів. 

Я отримав державну нагороду Орден «За мужність» ІІІ ступеня. Стою і думаю: «Вадік, а в тебе більше нагород і не буде... Ну, ти вже не зможеш їх отримати». 

І це трохи так напрягає… Те, що військовим я ніколи не буду. Я не зможу вже захищати свою країну, так як захищав. Хоча розумію, що і в тилу багато роботи, яку треба робити, щоб була перемога. 

А люди платять за якісь групи інвалідності, щоб не потрапити на війну.  

На жаль, часто чую фразу: «А що мені держава зробила?» Ну як що вона зробила? Ти ходив в садок, школу, закінчив якийсь ВНЗ, отримав роботу, в тебе є електроенергія, газ, це твоя земля… З багатьма знайомими переставав спілкуватись, бо ми по різні сторони. 

SuperAgronom.com: А якби такого не сталося, чи бачили б ви себе з кар'єрою військового?

Вадим Медвідь: Напевно, що ні. Військовим треба ставати у 20 років. А тоді військова кар'єра. У 37, ну, на той момент мені було 35, вде кар'єри я не бачив. Можна пройти курси, вчитись на офіцера, отримати звання молодшого лейтенанта… Це не для мене. Я йшов не за медалями, не за зарплатою, а захищати країну. Військової кар'єри я б точно собі не робив. Це однозначно. 

SuperAgronom.com:  Якби була можливість повернути час назад. Знаючи, що таке станеться, пішли б знову?

Вадим Медвідь: Знаючи, що таке станеться, я пішов би знову. Я б і зараз пішов ось так, якби мені сказали збиратись і їхати. Я б пішов. Мені пів року не вистачило. 

Ще є ця адреналінова залежність і в цивільному житті її трохи не вистачає. 

SuperAgronom.com: Можете поділитись, які відчуття з протезами? Ви займаєтесь спортом, чому важливо підтримувати форму? 

Вадим Медвідь: Я з протезами важу 100 кг, це багато. Можна і схуднути на 10 кг, але тоді й нога худне, тож потрібно буде їхати в протезний і міняти культеприйомники. Будеш поправлятися — і нога буде поправлятися. Спортзал для того, щоб спину та руки тримати в тонусі. Як не крути, а на руки зараз навантаження більше. Це побутові питання, десь треба підтягуватися як на брусах. Якщо спина буде добре зміцнена, то ходити буде легше. Спорт — це завжди круто: хоч з ногами, хоч без.

В мене багато друзів, які їздять на змагання з адаптивних видів спорту. Я їду туди заради такої двіжухи, зустрітися з тими, з ким не бачились по пів року, по три місяці, по року. 

SuperAgronom.com: Ви підтримуєте зв’язки з тими, з ким проходили реабілітацію? 

Вадим Медвідь: Мені пощастило в житті з родиною, з батьками, з роботою, командою на війні. У нас була чудова рота, крутий взвод. Ми всі були один за одного, бо були всі з перших днів і знали, чого ми туди йдемо. Знали, що ми можемо в  будь-яку секунду загинути, але про це ніхто не заїкався.

Я розумію, що війна змінилась. Мені десь і пощастило, що я не відчув тих FPV дронів та іншого. 

Мені пощастило з реабілітацією. Розумієте, це як в школі, в армії, в інституті. Всі кучкуються за своїми інтересами.  В мене були майже всі хлопці з парною ампутацією, як у мене. Одноногі з одноногими,  у кого немає рук — вони теж собі якось… І знаєте, жоден не сказав: чого я туди пішов. На реабілітації ми в театри їздили на візках, не соромились. 

Троє знайомих з реабілітації зараз служать, двоє з парною ампутацією. І ось чому в нас різне суспільство. Одного з них женуть з армії. Максим, мій побратим, каже: я виконую всі свої обов’язки, а мене відправляють. Він водій в артилерії. Але за новим законом ампутація є приводом виключення з військової служби… 

А цивільні, здорові, не хочуть воювати... 

SuperAgronom.com: Чи є знайомі ще, які працюють в агросекторі зі схожими пораненнями? 

Вадим Медвідь: Знайомих немає, але в «Кернел» працює багато ветеранів у різних куточках України. 

SuperAgronom.com: Що б ви сказали хлопцям і дівчатам, які за станом здоров'я вже не будуть продовжувати воювати, але хотіли б працювати в агросекторі, наприклад? 

Вадим Медвідь: Однозначно життя продовжується і його треба прожити на повну. От я це зрозумів у свої 35 років. Якщо Бог щось забирає, то обов'язково щось поверне через час. Так, в мене забрав ноги, але дав можливість прожити… Тобто, якби не моє поранення, то я не зустрів би чудових людей, побратимів, журналістів. А ще треба себе пропонувати якнайбільше, тоді тобі щось запропонують — 100%. Якщо сісти вдома і чекати, що хтось прийде і скаже, мовляв, Вадік, ти ветеран і ми хочемо тебе забрати кудись. Ну такого не буде. Взяти своє тіло, піти до роботодавців і сказати: я хочу. Зрозуміло, що не всі можуть, хочуть, та візьмуть ветерана, тим паче з ампутаціями. Четверо відмовлять, а п'ятий дасть роботу. Не можна думати, що світ зупинився та життя скінчилось!  Робота є — головне бажання. 

Читати по темі: В Україні стартує проєкт Go2Agro — інтеграція ветеранів в агросектор

SuperAgronom.com: Ви зараз працюєте вже не трактористом, як колись мріяли. Це вам приносить задоволення?

Вадим Медвідь: Лукавить не буду. Я не офісний працівник. Робота в мене класна, є всі умови, але такого кайфу я не отримую, як в полі. Але у вересні поїхав на поле, де було збирання кукурудзи. Сів у комбайн і три години помолотив, вийшов з комбайна, сказав: «Хлопці, це вже не для мене. Краще я буду у кабінетику сидіти». 

Але, знаєте, є така ностальгія, коли бачу аграрну техніку. 

До того ж, коли до лютого 2022 я працював подобово. Це важко, але дало загартованість, яка також допомагала на війні. Не спати добу, або спати в комфортних умовах тощо. І так само військовий досвід буде допомагати тим, хто прийде в агросектор. Наприклад, оператори дронів… В компанії «Кернел» можна вивчитись на агронома, на механіка. Тобто можливостей купа! Тим паче зараз кадровий голод величезний. І, на жаль, він ще буде довго. Агро для тих, хто любить ось цю волю козацьку. Тут кожен третій-п’ятий зможе себе знайти.  

SuperAgronom.com: Що сказали б суспільству, роботодавцям, не тільки в агросекторі, щодо ставлення до людей, які повернулись з війни? 

Вадим Медвідь: По-перше, має бути повага однозначно. Треба розуміти нас як військових, що ми не на відпочинку були. Ми всі бачили дуже багато і зрозуміло, що в нас нервова система трошки не в порядку. Не то, що там зовсім поплавлений, як ми любимо казати. В такому разі потрібен погляд психіатра, хлопцям теж варто розуміти, коли потрібна кваліфікована допомога і не соромитись цього.

По-друге, на роботі має бути ставлення на рівних. Наприклад, я з усіма на рівних і мені немає поблажок. Я не кажу, що мені ж кажуть копать траншеї, але мені не носять чай чи каву. Тобто до мене ставлення як до звичайної людини. Це круто. 

Ну, і давати шанс цим людям. Є різні хлопці. Є і в мене знайомі, які, на жаль, не справились і потягнулись до чарки. Ось тоді все йде під укіс і жаліються, що ніхто нічого не дає. Ну, братан, так не буває. Потрібно відразу зайнятися собою. Є круті психологи, реабілітологи та інші спеціалісти. 

А ще, якщо адекватний роботодавець і віддача від нас, то і від керівництва буде віддача. Десь чую, що не хочуть брати ветеранів, бо в них відпустки на 14 днів більше. Ну це ж нісенітниця.

SuperAgronom.com: Ваш позитив і відкритість щодо важкої теми надихають. І Ваша історія може бути мотивацією для багатьох.

Вадим Медвідь: Сподіваюсь. Чому потрібно сидіти і сумувати, я не змінився. Кажу як є, не приписую собі геройства. Коли питають про військовий досвід — він був невеликий, але я міг би подати по-іншому: пафосно боронив Чернігівщину, потім прикрасити бої на Донбасі. Не люблю, коли в медіа перебільшують якісь факти і героїзм, щоб попіаритись. А от щодо реабілітації, то можу розказати, поділитись, що переборов, навчився ходити і живу нормальне життя.

SuperAgronom.com: Дякую за відверту розмову! 

Яна Красновська, SuperAgronom.com