Справа всього життя. Чи легко бути жінкою-агрономом?

SuperAgronom.com поспілкувався з представницями цієї надзвичайно цікавої, але й надзвичайно складної професії та розпитав їх про те, як живеться нині жінкам-агрономам.
Людмила Онуфрієнко: Кожен із нас у душі агроном

Головний агроном Людмила Володимирівна завжди хотіла стати саме агрономом. Тому 1984 року закінчила технікум і пішла працювати за обраною спеціальністю, а трохи згодом вступила до Вінницького сільськогосподарського інституту. Навчалася заочно, «без відриву від виробництва».

«Хотіла стати агрономом, бо в мене і батько, й мати — агрономи, мені ця професія подобалася змалечку. Агроном — це лікар живих рослин», — говорить Людмила Онуфрієнко.

Родина Людмили Володимирівни завжди ставилась до її роботи з розумінням і не докоряла за такий, м’яко кажучи, не жіночий вибір.

«Ми живемо в сільській місцевості, у нас тут всі працюють у сільському господарстві, тому добре розуміють, що таке праця на землі та яких вона потребує зусиль. Взагалі, ми всі агрономи — хтось вирощує квіти, хтось — розсаду, хтось має грядку коло хати, городи майже у всіх є — з картоплею, овочами. Мабуть, у душі кожен — агроном, просто не всі вивчають саме цю спеціальність і працюють за нею», — сміється Людмила Володимирівна.

Підлеглі Людмилу Онуфрієнко поважають, до її слів прислухаються.

«Чи бояться мене підлеглі? Ні, не бояться. Але поважати — поважають. Ми говоримо з ними однією мовою. У агронома робота така, що потрібно вміти розмовляти і домовлятися з різними людьми: і з керівниками різних рівнів, і з трактористами, і з бухгалтерами, з усіма. Спілкування у нашій роботі вистачає щодня», — говорить пані Людмила.

Звісно, не все і не завжди у роботі йде гладко — бувають помилки, бувають складнощі.

«Агрономія — це не точна наука, а, скоріше, експериментальна — експерименти кожен день. За рослиною потрібно дивитися щодня, щодня доглядати та слідкувати, жоден рік не повторюється. Весь час щось нове, щось цікаве. Так що випадків багато було, досить різних — і хороших, і прикрих, зразу й не згадаю. Взагалі, агроном — це лікар рослини. Буває так, що ми самі завдаємо шкоди рослині, наприклад, внесенням великої дози ЗЗР. Але ж ми потім турбуємося про ту рослину, намагаємося її «вилікувати» та «виходити»: полити, підсилити. Ми виходжуємо свої рослини, наче дітей в інкубаторі», — розповідає агроном.

Якби їй запропонували почати життя спочатку та дали можливість знову обирати собі професію до душі, не вагаючись, стала б агрономом знову.

«Ні, іншу професію не обрала б. Ким би я могла стати? Лікарем? Я і так лікар для своїх рослин. Учителем? Це точно не моє. Бухгалтером бути нудно, сидіти весь день із калькулятором і ручкою. А ми увесь час на свіжому повітрі, серед людей, і з керівництвом, і з механізаторами – з усіма шукаємо спільну мову. Ми говоримо весь день — там лаємось, там сміємось, там пояснюємо, там доводимо. Ми завжди при роботі й при машині, бо вирощуємо хліб. Ні один космонавт не полетів у космос, не з’ївши хліба чи каші. Тому без агронома ніде не обійдеться», — підсумовує Людмила Онуфрієнко.

Лариса Данелюк: Основна рушійна сила — любов до землі

Лариса Данелюк ось уже 17 років працює агрономом, нині вона — головний агроном ФГ «Корсойл-Агро» із земельним банком 6 000 га. Лариса Петрівна закінчила Боярський сільськогосподарський технікум, вчитися йшла цілеспрямовано, бо хотіла бути саме агрономом.

«Я знала, що на мене чекає, знала, що це за професія. Тому йшла вчитися та обирала майбутню спеціальність цілком обдумано. Що мене спонукало? Насамперед — любов до землі. Я люблю землю і люблю на ній працювати, а для агронома це одна з головних якостей», — говорить Лариса Данелюк.

На запитання, як до її роботи ставиться родина, Лариса Петрівна лише посміхається.

«У них і вибору немає, моя родина звикла до моєї роботи. Я вже 17 років працюю і збираюсь працювати й надалі, близькі ставляться до цього з розумінням», — говорить пані Лариса.

За роки роботи було багато всякого — і хорошого, і не дуже, доводилося працювати вдень і вночі, були прикрощі, були й гарні моменти. Головне, вважає Лариса Данелюк, що не було ніяких фатальних помилок за всю кар’єру, з усіма «позаштатними» ситуаціями справлялися вчасно.

«Мої підлеглі ставляться до мене з розумінням, ми завжди знаходимо спільну мову, адже робимо одну справу. Це моя сфера, моє покликання, тому працювати зі своїм колективом мені легко. До того ж і керівник у нас — жінка, тому мусять наші механізатори та комбайнери жінок слухатися», — жартома розповідає пані Лариса.

Якщо ж уявити можливість почати життя спочатку й обирати собі професію до душі, без сумніву, стала б знову агрономом. Адже любов до землі — то велика сила!

Поліна Карпенко: Ми одержимі роботою

Поліна Іванівна Карпенко працює агрономом вже близько 47 років, з них 41 рік — обіймає посаду головного агронома. На даний час працює головним агрономом ТОВ «Ніжин Агро» із земельним банком 10 000 га. Закінчила Уманський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «агроном-плодоовочівник з технологією переробки».

«Професію спеціально не обирала, просто так склалося життя за тогочасних умов. Коли я закінчила 11 класів у Івано-Франківську, приїхав представник Уманського інституту агітувати за вступ. На той час це був агропедагогічний факультет, готували вчителів для сільських шкіл, я виявила бажання. Довчилася до березня — факультет розформували, нам дали місця в інших закладах і мені випало їхати в Кременець Тернопільської області, на природничий факультет педагогічного інституту. Тоді там стипендії не платили, а у нас в сільськогосподарському інституті стипендію виплачували, студенти працювали в навчальному господарстві. Я порадилася з родиною, із групою, і всі перейшли на плодоовочевий факультет. Закінчила зі спеціальністю «вчений агроном-плодоовочівник з технологією переробки». Перший рік працювала на винному комбінаті у консервному цеху, а потім вийшла заміж та переїхала з чоловіком на Чернігівщину, де 5 років трудилася агрономом із захисту рослин. Пізніше, у 1975 році, стала головним агрономом. І дотепер обіймаю цю посаду», — згадує Поліна Карпенко.

Усе своє життя Поліна Іванівна присвячує роботі. Велика та дружня родина жінки ставиться до цього з розумінням та повагою. Поважають її і підлеглі.

«Характер у мене, чесно кажучи, не подарунок, я сувора та вимоглива у роботі, але ніхто не ображається, ставимося у колективі один до одного з розумінням. За моє трудове життя у мене змінилося вже 11 керівників, і якби щось не так було у роботі чи робочих стосунках — напевно, мене би вже «попросили» з посади», — всміхається Поліна Іванівна.

На запитання про можливість почати життя спочатку та обрати професію заново Поліна Карпенко рішуче відповідає: хотіла б бути тільки агрономом.

«Мною завжди дуже пишався батько, він сам працював агрономом, а потім — головою колгоспу. Дуже гордий був, що дочка в нього також агроном. Іноді спілкуюся зі своїми колишніми однокурсниками — хто в лабораторії працює чи працював, хто — на дослідній станції. Дивуються, що я саме агроном, та ще й із таким стажем. Мені вже 70 років, думала, пора закінчувати роботу. Але наші хлопці-механізатори відрадили, просять залишитися, хочуть і далі зі мною працювати. Залишилась поки що, доки здоров’я дозволяє — буду агрономом. Ми одержимі роботою, в ній все наше життя», — розповідає Поліна Іванівна.

Попри свій не надто юний вік, Поліна Карпенко успішно освоїла і комп’ютер, і новітні технології, і нову техніку. Тому в майбутнє дивиться упевнено: вона все зможе та з усім справиться.

Ось такі вони, наші жінки-агрономи: прості, працьовиті, закохані у свою справу та свою землю. Справжні берегині!

Олена Басанець, SuperAgronom.com