Чи можна випускника аграрного вишу називати агрономом?

Одна справа — знати, що відбувається з рослинами, розуміти їхню біохімію та вміти посеред ночі напам’ять розповісти про основні хвороби зернових. Зовсім інша — вміти вирізнити ці хвороби на власне око, вміти одразу визначити потрібне «лікування», правильно налаштувати сівалку чи оприскувач, визначити глибину оранки чи дискування для конкретного поля.

Майбутні агрономи за час навчання отримують досить теорії, проте практики їм явно не вистачає. І коли молодий спеціаліст після отримання диплому йде влаштовуватися на роботу, роботодавці сприймають його появу без будь-якого ентузіазму. Хоча, здавалося б, так багато розмов про те, що сільськогосподарським підприємствам не вистачає кваліфікованих кадрів… Чому ж так відбувається?

«Я мав 17 років, я вчитися не хтів…»

Перша проблема полягає у тому, що учорашні школярі майже не розуміють реалій сучасного ринку праці й у багатьох випадках не уявляють, чим би хотіли займатися у «дорослому житті» та до якої справи найбільше лежить душа. Вчитися здебільшого йдуть туди, куди батьки скажуть, куди вступити легше або куди заманеться. Скільки таких випускників у майбутньому буде працювати за фахом? Одиниці, швидше за все. Одні не захочуть сидіти у полі вдень і вночі, інші не справляться з обов’язками та будуть чемно «попрошені на вихід» роботодавцями. Багато хто взагалі не буде влаштовуватися на роботу за отриманою професією. 

Який вихід із цієї ситуації? Дати молоді час та можливість добре подумати. Курси профорієнтації, та не абстрактні тести, а курси з можливістю кілька днів постежити за роботою людей тих професій, які випускник школи вважає за можливе обрати для себе. Обирати майбутню професію слід із розумінням того, що робиш, а не наосліп.

Чи варто популяризувати професію агронома серед молоді, чи варто робити її «елітною» та пояснювати, що агроном — людина, гідна всілякої поваги? У певних межах, звичайно, варто. Проте тут важливо не перестаратися, як це було свого часу з професіями лікарів та юристів. Молодь йшла вчитися до медінститутів та на юридичні факультети, бо це було модно й престижно. Результат — тисячі неграмотних та непотрібних ринку праці юристів і такі ж тисячі «недомедиків».

«Граніт науки гриземо та спльовуємо…»

Проблема друга — власне освіта. Підтоптана й бідна матеріально-технічна база, застарілі навчальні програми, підручники, що пам’ятають якщо не Сталіна, то Брежнєва точно… Звісно, не все та не всюди аж надто погано, проте проблема неякісної підготовки майбутніх агрономів існує. Практики мало, нової техніки студенти майже не бачать, а якщо й бачать — то здалеку і без можливості ознайомитися з нею у процесі роботи. Наукова діяльність у вишах якщо й ведеться, то здебільшого майже без участі основної маси студентів, а що вже без достатнього фінансування — це точно.

Ні, старі підручники та технології «зубрів» аграрної науки — це в жодному разі не погано. Проте, поважаючи досвід та напрацювання тих «зубрів», не можна лишатися на одному місці. Наука невпинно розвивається, технології вже не крокують, вони біжать уперед. Міняються навіть кліматичні умови господарювання. І за цим усім треба встигати, якщо є бажання бути дійсно спеціалістом. Хто б хотів лікуватися за методами ХІХ століття, без знеболювання, новітніх препаратів та якісної діагностики? Напевно, ніхто. Рослини та ґрунти, можливо, також не хочуть застарілих методів господарювання, але хто ж їх питатиме…

Зайві предмети, які займають навчальний час, — ще одна проблема, яку називають багато випускників аграрних вузів. Замість якісної практики у полі студент засвоює відсторонені предмети. У стандарті вищої освіти вони закладені для «усестороннього розвитку», проте чи так вже потрібен той розвиток? Адже більшість молоді вчить ці предмети за давнім студентським правилом “трьох З” — «завчив, здав, забув».

«Наші вузи не мають сучасної техніки, що вони можуть навчити на застарілих комбайнах? Зараз зовсім інший рівень. Хоча, хто бажає вчитися, той може навчитися. Головні принципи використання техніки залишаються, потрібно їх лише зрозуміти, а потім «перенести» на більш сучасну техніку. Але це потрібно глибоко вникати не в саму техніку, а в механізм роботи. Викладачі повинні донести до студентів, що насамперед  потрібно розглядати об’єкти виробництва — у агронома це земля й рослина», — говорить Григорій Опанасенко, головний агроном «Дунай-Агро».

Володимир Лихочвор, член-кореспондент НААН, завідувач кафедри технологій у рослинництві Львівського національного аграрного університету, також бачить проблеми у галузі аграрної освіти. Серед головних проблем він назвав відсутність сучасної матеріально-технічної бази, застій в аграрній науці, недостатнє матеріально-технічне забезпечення. Ці проблеми, на його думку, повинні вирішувати агровиробники самостійно, оскільки держава дає гроші тільки на зарплати викладачам.

Щоб вирішити цю проблему, потрібно переглянути усю освітню систему та ще й питання фінансування вишів. Навряд чи це станеться у найближчому майбутньому, тому реальна ситуація така: хто хоче — той вчиться та «добирає потрібне» самостійно. Хто не хоче — той переходить з курсу на курс, а після отримання диплому зникає з «аграрного горизонту».

«Робота, робота, знайди іншого… розумника»

Проблема третя — працевлаштування. Роботодавцям потрібен спеціаліст, який буде знати та розуміти, що саме від нього вимагають, як це краще зробити, які процеси відбуваються на полі. Він повинен не просто знати якісь технологічні операції, а й розуміти їхній зміст та вплив на виробничий процес. Складно? Лише на думку молодого випускника. Адже саме цьому його повинні були навчити, а от чи навчили?

Проте вміння приходять з практикою, і здібну та активну людину роботодавець таки «прихистить». Що робити іншим? Добирати потрібні знання та навички на практиці як «молодший помічник старшого козопаса». Тобто не шукати одразу вакансію агронома, а попрацювати кілька місяців помічником, ба навіть механізатором — досвід буде, а далі вже проблема працевлаштування вирішиться на користь здобувача.

Можливо, ситуацію змальовано надто чорними фарбами, та в реальності вона виглядає краще, ніж здається збоку. Проте суть залишається незмінною. Який із цього зробити висновок? Мало сказати про проблему, потрібно її вирішувати. Але якщо про неї зовсім не говорити, то на вирішення доведеться чекати вічність, і не факт, що вдасться дочекатися.

Проте ситуацію з молодими спеціалістами можна розглядати і під трохи іншим кутом. Адже роботодавці — це не праведники у білих хламидах, це бізнесмени, які іноді діють досить жорстко, а то й не досить чесно. Про цей бік справи ми поговоримо у наступному матеріалі.

Олена Басанець, SuperAgronom.com