Віктор Дуднік: Кому треба буде та земля, якщо на неї прийдуть окупанти?

SuperAgronom.com: Розкажіть про вашу діяльність до війни. Чим займалися?

Віктор Дуднік: Я директор фермерського господарства на Кіровоградщині «Марімакс», 100 га. Це в основному зібрані паї батьків, родичів, друзів. А в 2021 році створив організацію «АгроМакс» з продажу насіннєвого матеріалу, ЗЗР, добрив. Наразі намагаюсь відновити роботу і господарства, і компанії. 

SuperAgronom.com: Чим займається компанія? Дистриб’юція?

Так, але додатково надаємо консультації. Переважно Кіровоградська область. Щоб підприємству було цікаво не просто отримати пропозицію по ЗЗР чи насінню, а, наприклад, введенню нових продуктів в агрономічну карту. Загалом здійснюємо агрономічний супровід. 

SuperAgronom.com: У вас агрономічна освіта? Що закінчили?

Віктор Дуднік: Так, я вже довчився на агронома. Але перша освіта Київський національний економічний університет, спеціальність менеджмент організацій. 10 років працював в міжнародних компаніях: Mas Seeds, RAGT, Дунай Агро. Тому агрономічні знання вже отримував під час роботи, займався самоосвітою. Свого часу, 2013 р., став переможцем конкурсу Молодий агроном, не маючи профільної освіти. Це вже зараз є другий диплом агронома (СНАУ). 

Варто сказати, що багато знань дає саме практика. Основні речі в книжках, але щоб успішно адаптувати теорію під умови року, потрібно аналізувати все особисто. 

SuperAgronom.com: Чи був у вас військовий досвід? Армія, військова кафедра?

Віктор Дуднік: Ні. Військову кафедру на першому курсі відмінили. Та і військовим я себе, чесно кажучи, ніколи не бачив. Хоча батько був строковиком в елітному підрозділі прикордонників, мав сержантську посаду, служив в Середній Азії, мав за плечима великий досвід. Тобто бачення в мене було, навчився добре поводитись зі зброєю. Але коли я закінчував школу, старший брат пішов в армію на 9 місяців. Коли повернувся, то сказав, що це марно витрачений час. Нічого там не навчали. І це те, з чим я зустрівся вже на війні. Люди, що мали армію за плечима, не дуже відрізнялися від тих, що були без військового досвіду. Їхні знання не були корисними.

SuperAgronom.com: Можете навести приклад?

Віктор Дуднік: Був такий випадок, ми дуже близько стояли до лінії бойового зіткнення за 700 м. В складному місці під Сєвєродонецьком (травень-червень 2022), коли там був один з найскладніших напрямків. Позиції противника було видно. Нам давали задачу: коли йшов обстріл зі стрілецької зброї — в нас була команда не розходувати БК, бо його було вже мало. Мій побратим все одно починав стріляти по «зеленці». «В радянській армії мене навчали, якщо бачиш, що там є рух, то потрібно випустити туди, умовно кажучи, рожок». Звичайно, що сварились… Ми реально розуміли, що набоїв у нас не так багато, а з поставками і зберіганням вже була проблема. Бо якщо мінометний обстріл, то попадало і в ящики з набоями, все розліталося. До того ж, там складні природні умови (пісок) і машини не завжди виїжджали. Часто потрібно було заности все це на позиції вручну. 

Тому з людьми, які отримали радянську армійську закалку, були суперечки щодо тактики певних дій під час обстрілів, евакуації тощо. Бо реалії одні, а люди впевнені, що отримали правильну базу знань ще в той час. 

Фото: Віктор Дуднік

SuperAgronom.com: Коли пішли в ЗСУ? Як доброволець?

Віктор Дуднік: Так, як доброволець в перші дні. 24 лютого прокинувся від звуку літаків, літали з великою інтенсивністю і дуже низько. Скупчення ворога біля кордонів давало розуміння, що вони не зупиняться. 

Я вже йшов добровольцем у 2014 р, але тоді мене не взяли. Після анексії Криму я випадково був у Слов’янську. Якраз 12 квітня, коли Гіркін зі своєю бандою туди зайшли. Їздив на змагання з риболовного спорту. Тому стали свідками цих подій. Вночі по GPS, посадками вибирались звідти. В нас ще й машина з наліпками Самооборона майдану… Розуміли, що з такими поглядами, українською мовою нас не випустять. (Якось не можу змусити себе говорити російською. Навіть під час навчання в університеті не переходив на російську, коли більшість спілкувалась саме нею).

Вибрались 14 квітня. Тільки в Дніпрі видихнули. Я вже розумів, що ось воно почалось. Вдома відразу пішов записуватись у військомат. З ким говорив зі знайомими з Донецька, чув одну і ту ж мантру: «Донбасс кормит Украину», «Вы нам закроете границу», «Вы хунта. Вы выгнали нашего президента и поставили своего». Ну ось такі основні месиджі звучали постійно. Це можна порівняти зараз з росіянами, які повторюють, що Україна на них напала б. Одурманення народу, тільки так це можна назвати. 

SuperAgronom.com: Ви сказали, що добровольцем не взяли. Чому?

Віктор Дуднік: Ні. Сказали, що економіст, то в штаб можемо закріпити. Слухайте, я вмію користуватись зброєю, в мене є своя, карабіни, брав участь у змаганнях по стендовій стрільбі. Точно міг би бути корисним. Сказали, що подзвонять…

А пізніше вже інтенсивність зменшилась та і увага до війни. Вже йшли багато на контракт. Я переймався, коли казали: сьогодні двоє, троє загинули… Але ж це наші люди. І знайомі, і друзі. Сприймалось як своя особиста трагедія. 

В перші дні війни 

SuperAgronom.com: Ви готові були йти ще до початку повномасштабного вторгнення?

Віктор Дуднік: Не скажу, що так. Зранку 24-го беру зброю, рюкзак і йду в поліцію. Не у військкомат. Коли такий хаос, починається мародерство. Тому пішов пропонувати допомогу: патрулювати, забезпечувати безпеку. Якщо вже дійдуть сюди, то також включатися. Щоб це було законно. Записали дані, зброю і відправили патрулювати з поліцією. А вже 25 лютого вступив в тероборону. Отримав військовий квиток як стрілець. Так і почався шлях військового. 

SuperAgronom.com: Які були перші завдання вашого підрозділу ТРО?

Віктор Дуднік: Йшли інтенсивні обстріли військового аеродрому і нас кинули на захист кордонів безпосередньо самого аеродрому насамперед від диверсантів. Перші втрати, які ми побачили, були, як не дивно, в Кіровоградській області 1 березня. Якраз змінювали роту і були сильні прильоти. Були 200-ті, 300-ті…

А вже коли було розуміння, що ворог був на певних ділянках зупинений, наприкінці березня нас перевели на Криворізький напрямок. Тут почали більш інтенсивно тренувати. 

SuperAgronom.com: Це саме ТРО? З кого складався підрозділ?

Віктор Дуднік: Так, це ТРО. Люди передпенсійного віку 59, за 60, був і юнак 19 років. Але кістяк складався під 40, 40+. Молоді було мало. Можна сказати, більш свідомі та мотивовані. Були з АТО, з якимось досвідом як вижити. А через тиждень ти вже сам як професіонал, бо дуже інтенсивні навчання. 

SuperAgronom.com: Родина підтримала? 

Віктор Дуднік: Так, підтримали моє рішення. Батьки трохи говорили, що в тебе поля, як же там все буде?..

SuperAgronom.com: Не сіялись у 2022-му? 

Віктор Дуднік: Посіялись, бо було було закуплене насіння, добрива. Але на складах ще залишався врожай. Як зараз пам’ятаю, що була ціна на соняшник 17500 грн/т, а я чекав 18000 і не дочекався. Потім віддав його за 11000 грн/т. Звичайно, що тоді жив землею. 

Було багато моментів — чи «відкосити», чи ще щось. Але розуміння, що я можу тримати бій, не відпускало. Кому треба буде та земля, якщо на неї прийдуть окупанти. Мені вона не дістанеться, нікому не дістанеться. Вони не дадуть ні жити, ні працювати. 

SuperAgronom.com: Ви весь час були в ТРО? І під Сєвєродонецьком?

Фото: Віктор Дудник 

Віктор Дуднік: Так, нашу ТРО відразу зарахували до ЗСУ. 174-та об’єднана ТРО. Ми були як сухопутні війська. Наше завдання стримувати атаки: танки, ДРГ тощо. 

В Сєвєродонецьк зайшли в травні. Спочатку сказали, що це буде Запоріжжя, ви ж тро-шники. Трохи заспокоїли. Але вже по дорозі зрозуміли, куди їдемо. 

Заходили через Лисичанськ, колоною. Видали нам екіпірування, зброю, бронежилети, каски. В мене була своє обмундирування. Машину допомогли купити друзі, знайомі. 

Колона була обстріляна мінометами ще не доїхавши до бойових позицій. Нас 3 години утюжили. Багато людей тільки тоді зрозуміли, куди ми потрапили. Паніки не було. Це головне. Бо готували зброю. Страх був у всіх, не боятися не можна. Після таких мінометних обстрілів вони йдуть добивати групами. Тому кожного разу ми відбивалися. Кожен робив свою справу. Ми зробили свою роботу і виконали завдання, які ставились. Враховуючи, що це непрофесійні військові.

Після 10 червня ми вже були в напівоточенні. Вже другий тиждень, коли не підвозився БК і з харчуванням також було сутужно. 

За цей час було 3 контузії. Але обходився польовим медпунктом. Прокапався пару годин і назад. В нашій роті були втрати: загиблий 1, більше трьохсотих. Можливо, це за рахунок того, що всі розуміли, потрібно закопуватися, робити максимально потужні укріплення. 

SuperAgronom.com: Цей червень був найважчий?

Віктор Дуднік: 10 червня закарбувалось в пам’яті, бо ворогу була поставлена задача до цієї дати взяти всю Луганську область. Тому обстріли були надпотужні. В цей день розбили останню ниточку життя — останній міст. Техніка вже ніяка не могла пройти. 

За спиною річка Сіверський Донець, нас взяли в напівкільце. Залишалось нас 600 людей. А з ворожої сторони вже  9 000. Організовували відхід, натягували троси, скидали все по максимуму з себе. А далі пішки в Лисичанськ на евакуацію. Менше пів роти залишилось. У другій роті були великі втрати. Був на евакуації: їхали забирати трьохсотих, а забрали вже двохсотих… Картини апокаліпсису. А ще якщо ти цих людей знав, спілкувався з ними… Чи коли дізнаєшся, що загинуло молоде подружжя…

Фосфор, дротики, газ, касетки... Ворог застосовува все, що заборонено Женевською конвенцією. 

Броні в нас не було — ні танків, ні БТР. Так як ми, ТРО хлопцям, давали тільки РПГ. Не було в нас ні NLAW, ні Джавелінів.  На випадок наступу важкої техніки палили зі звичайних РПГ. Зупиняли з того, з чого могли. В той час готувались відбивати Херсон і вся техніка йшла туди. Ми знали, що треба тримать, скільки зможемо. Утримуюча функція була виконана. 

SuperAgronom.com: Розкажіть, як виходили. 

Віктор Дуднік: Коли виходили, я залишився в групі прикриття, нас четверо залишилось, і ще 3 години імітували бій, що в нас ще всі на місці. Потім вже я виходив окремо. Не вірили, що все буде нормально, і подзвонили моїй вагітній дружині, що я там залишився… Виходили на зв’язок рідко, раз в тиждень. А тут вже всі розуміли, що ця зона червоним світиться. Та і я розумів, що може бути найгірше. Навіть подзвонив знайомим, які мали продати врожай, щоб гроші розкинули на 3 картки, якщо не вийду на зв’язок за 10 днів…

SuperAgronom.com: Які відчуття були після виходу? 

Віктор Дуднік: Вже коли був у Лисичанську, у відносно безпечній зоні, то було відчуття, що це якийсь фільм. Ну не може такого бути. Важко було фізично. Дуже травмована була нога, а саме зв’язки. 

А ще відчуття розчарування. Коли вище керівництво обіцяло нашому безпосередньому керівництву вогневу підтримку, міномети і так далі. Відношення до ТРО було не таке, як, наприклад, до нацгвардії. Не було в нас супер екіпірування, давали все на рівні «вижити». Мотивація і той запал пропадали, коли ти розумієш, що ти розхідна одиниця. Якщо щось станеться, то не так і страшно. Це ж не штурмовики, не найбільш потужна одиниця. Перебуваючи в теробороні, будьмо чесними, ти не дуже дорогий боєць. 

Вже як вийшли з нуля, то наших хлопців уже відбирали когось в Прибалтику, когось в Польщу на навчання, роботу з дронами. А на початку — те, про що казав вище. 

SuperAgronom.com: Ви потрапили в госпіталь після виходу? 

Віктор Дуднік: Так. Але після госпіталю головні болі не відпускали, не чув на одне вухо, втратив 20 кг. До того ж погіршилась ситуація загальна по здоров’ю. Бо приймаю кроворозріджуючі препарати. А коли був на передку, з препаратами була проблема. 

SuperAgronom.com: Який статус у вас зараз?

Віктор Дуднік: В мене була нагода піти в запас, бо вже троє дітей. Після госпіталю я подав документи в «Лють» (ред.: Об'єднана штурмова бригада Нацполіції), навіть пройшов тестування. Але там ти як державний службовець, і не можеш бути директором підприємства, наприклад. Не можеш мати бізнес. Тому зараз є бажання подати документи на військову кафедру, щоб отримати звання офіцера. Готуватись далі, бо війна надовго. 

SuperAgronom.com: З якими труднощами зіштовхнулися в своїй роботі, коли повернулись? 

Віктор Дуднік: Будучи військовим, я багато втратив. Несподіванкою стало, що люди, з якими працював, перейшли за цей час до інших дистриб’юторів, знайшли нових працівників. Зараз потрібно напрацьовувати базу. Стараюсь переорієнтуватись на українських виробників та тих, хто точно вийшов з російського ринку. 

Віктор Дуднік

SuperAgronom.com: Що переосмислили для себе? Чи з’явились нові погляди на життя?

Віктор Дуднік: Те, що зараз відбувається, мало рано чи пізно статися. В Україні не прибрали з влади ні колаборантів, ні тих, хто банально топтав мову. Багато чого ще залишається на тому ж рівні. Не зрозуміло, коли кажуть щось «не на часі». Після війни вже будемо розбиратися. Так казали і після Революції гідності, після Помаранчевої революції. Хотілось, щоб держава наша була самостійною. Малоросами вважали нас росіяни, наша меншовартісність була завжди і не була прихована. 

Нічого не змінюється, навіть розподілення коштів на рівні сільських рад. На ЗСУ 0 копійок, на ремонт — гроші є. 

Коли лежав вже у Вінниці в госпіталі, то бачив, що для багатьох людей війни немає. Як знизилась підтримка. Навіть серед нашої аграрної спільноти. Багато хто дав на початку машину і на тому все. Хоч, звісно, хтось допомагає військовим й досі. 

Є фонди, але, наприклад, нам від них ніколи нічого не приходило. Тут, знову ж таки, тероборона в кінці черги. Допомога в основному на рівні особистих знайомств. 

Неприємно бачити цей контраст, коли на початку війни всі так об’єдналися, така підтримка. А зараз багато хто адаптувався і робить свої справи, навіть бізнес на тій же допомозі. Все частіше чути наративи від людей, у яких на війні і немає нікого, як вони втомилися від війни. Вже не відчувається тієї згуртованості. 

SuperAgronom.com: Дякуємо за розмову та приділений час. Слава Україні!

Віктор Дуднік: Героям Слава!

Яна Красновська, SuperAgronom.com