Дізнавайтесь першими найсвіжіші агрономічні новини України на нашій сторінці в Facebook, Telegram, а також підписуйтесь на Instagram СуперАгронома.
Михайло Якимчук: Я б хотів працювати агрономом на Сході в мирний час. Але зараз довелося воювати
Професія Агроном завжди була мирною. Але реалії та війна диктують свої правила, і багато агрономів змінили вектори діяльності, обравши захист своєї країни. Продовжуємо далі розповідати історії аграріїв України, які пішли воювати, в проєкті «Аграрії війни» на SuperAgronom.com.
Другим героєм проєкту став Михайло Якимчук, агроном з гарним досвідом. Його історія викликає змішані почуття: і гордість, і страх одночасно. З Михайлом знайомі давно, говорили щиро, без прикрас.
Михайле, ми знаємо, що ти агроном із чималим досвідом роботи. Розкажи, де навчався та починав працювати.
Михайло Якимчук: Навчався я в Уманському національному аграрному університеті. Закінчив його в 2010 році. Після закінчення не було такого, щоб багато вакансій для агрономів. Особливо в Вінницькій області. Я ж звідти, з села Джулинка. Спочатку був менеджером по закупівлі зернових. Поїздив, подивився, познайомився ближче з агрономією. Адже такої великої практики в нас не було на навчанні. Якось почав розуміти ці всі процеси, технології, новітню техніку, й усвідомив, що це мені подобається. Тому 2012 р. почав працювати агрономом в холдингу Harvest в місті Умань. Відповідав за 5 600 га. Розпочинав рядовим агрономом, а на початку 14-го року вже був керуючим дільницею агрономом. До кінця 2016 р. працював тут. Уже потім переїхав до Чернігова і почав працювати в Grano Group. А з 2020 року головний агроном в Агрозем Холдинг (8 000 га).
Як для тебе почалась повномасштабна війна? Які рішення прийняті щодо родини, роботи?
Михайло Якимчук: 22 лютого я йду у відпустку, залишаю службовий автомобіль на роботі і 25 лютого ми збираємося з дружиною та дитиною їхати до моїх батьків у село.
24 лютого розбудив мене дзвінком мій друг Назар, що почалась війна. Потім мама подзвонила. Вони десь 50 км від Умані, і коли там почали бомбити військові склади, то їм добре було чути, що навіть хату трусило, коли вибухали боєприпаси.
Слідкували за новинами. Спочатку вирішили бути на місці. Бо знали про затори, про перекриті дороги. Із дитиною десятимісячною стати в дорозі — така собі перспектива… Хоча в мене тверде правило — бак в моїй машині має завжди бути повним, щоб не боліла голова де заправитись в непередбачуваній ситуації.
В магазин пішов — вже нічого немає, крім алкоголю. Дитині нічого не купиш… Треба їхати. Мені від Чернігова додому 460 км, а цього разу 1200 км коло зробили. Через Канів, на Вінницю…
Як приїхали, то тільки і слідкували за новинами. На телефоні з друзями, знайомими: хто, що, куди. Знаєш за ці їхні колони, що йдуть з усіх боків. Думки — де ти можеш пригодитися. 27 лютого був вже у військкоматі. Черга страшна. Хлопці кажуть, хто не служив і немає досвіду — можна йти додому.
Почали з другом шукати, куди пристати. Тероборона — все зайнято, не до вас хлопці. Сидимо, подзвонили до друзів на Волинь. Кажуть: приїжджайте, наче є місця. На початку березня дві доби їхали на Ковель. А там уже теж місць немає.
Почали допомагати волонтерському фонду Дарини Панченко, розвантажувати, сортувати, все, що треба, робили. Також їздили на вокзал зустрічати людей, що їхали з півдня і сходу, відвозили їх до кордону.
Пізніше домовилися про тероборону в Київ. Але й там з військовим досвідом взяли лише друга. Ніхто тоді не хотів брати таких, як я, і нести відповідальність.
Читати по темі: Ігор Омельченко: Ми нація хліборобів і воїнів. Маємо повернути землю, на якій жили та працювали!
Які на той момент були рішення щодо твоєї роботи?
Михайло Якимчук: Тиша була перші 2 тижні. Там ферма була задіяна і працювала. Але загалом ніхто нічого не розумів.
Коли приїхали з Ковеля додому в 20-х числах березня, набрав директор і каже, що поспілкувався з власником і потрібно якось починати посівну. Це вже стали вибивати їх з Чернігівщини.
Вносили деякі корективи в живлення. По безводному аміаку були проблеми з логістикою, бо підірвані мости на Чернігівщині. Почалась організація, як те все нам доставити, якими автомобілями і т.д. Зменшили трохи густоту, зменшили норми добрив. Ми планували безводний аміак під кукурудзу в повних нормах 150-180 л, а вийшло, що тільки частину 50 л безводного аміаку, 100кг карбаміду в сівалку + комплексними вже додавали.
Це все в телефонному режимі — до 31 березня ми були на телефонах. Коли війська російські відходили, люди вже почали ремонтувати техніку, робота оживилась.
Безпосередньо там, де у вас поля, були ворожі війська?
Михайло Якимчук: Так, це буквально 8 км від Бикова. Там вони були. Але наше село просто проїхали, не зупинялися. У нас 8000 га не в одному місці. Це Козелецький, Бобровицький, Носівський райони. Ми задіяли 6,5 тис. га. Решта відпала через неможливість доставити туди широкозахватну техніку, знову ж таки через підірвані мости. Десь 1 квітня я приїхав уже на роботу, жив у гуртожитку, в якому живуть наймані працівники. Було багато наших військових, спілкувались і домовлялись про нічні роботи в полі. Та й про те, щоб перегнати техніку через блокпости, бо грузова машина проїде, а наша велика ні. Розсували блоки, потім назад ставили їм.
Питав і в них, чи немає місця десь. Вони відмовляли. Кажуть, навіщо воно тобі. Є люди, які вміють цим займатись. В тебе інший важливий фронт, сіяти треба, людям щось їсти, країну годувати.
Але думка піти в ЗСУ не відпускала?
Михайло Якимчук: Знаєш, мене така злість брала. Жили нормально, все було спокійно, працювали і розвивалися. А тут прийшли на нашу землю, і я як агроном розумів, хто ми без землі будемо, рабами хіба що в цьому «руському мірі». Така злоба була, воно душило з середини.
Коли вже вирішилось питання щодо тебе у військкоматі?
Михайло Якимчук: В середині квітня дзвонять з військкомату і кажуть, що можу пройти комісію. І на 17 травня уже мені вручили повістку.
На роботі поговорили. Сказали, що не потрібно звільнятися і можна потім повернутись на своє місце.
Коли почалось підготовка? Коли вирушили на навчання?
Михайло Якимчук: Треба було ще докупити багато чого. Сказали — комплект форми дадуть, але це нічого по факту. Дуже допомогла Дарина Панченко. Бронежилет, наколінники, куртки, берці, панами, аптечки — все американське.
Коли прийшов у військкомат, там відразу спитали: Хлопці, хто не готовий, передумав, може в когось сімейні обставини — подумайте. Зараз ніхто не осудить. Великої потреби в мобілізації немає. Але всі, хто був, зайшли в автобус. Приїхали на Захід України на навчальний полігон. Тут ще раз запитали, хто, може, хоче поїхати назад. Цього разу десь 6 хлопців все ж таки відправились назад за сімейними обставинами.
Як сім’я поставилась до твого рішення?
Михайло Якимчук: Відмовляли, звичайно. Щоб працював собі і далі. Я казав, що поїду на навчання, бо воно не буде зайвим, а потім приїду. Якраз були заклики і в медіа, що варто пройти підготовку всім. Не міг відмовитись від свого бажання. Бо думка, що окупант прийшов і вбиває наших людей, вивозить врожаї… Коли показали Бучу і багато іншого, це бажання стало ще більшим.
Розкажи, як проходило навчання. Чи все стало в пригоді на війні?
Михайло Якимчук: Нам одразу видали форму, лопати копати бліндажі, окопи, облаштовувати собі житло, укриття. Тоді по навчальних центрах прилітало і техніка безпеки була на першому місці.
19 травня в нас почалось десятиденне навчання. Дуже інтенсивне. Навіть ті, хто проходив строкову службу, сказали, що за півтора роки стільки інформації не дали, як тут за 10 днів. Особливо курси тактичної медицини на вищому рівні. Техніка ведення бою, всі ази стрільби — навчили добре. Воно все дуже пригодилось.
Навчання піхоти було, артилеристів, гранатометників, кулеметників. Період навчання різний, залежно від спеціалізації. Я був кулеметником. В артилерії, роботі зенітних установок — там інший період навчання. Навчання комплексне. Було розподілення: хто водій, хто механізатор, чи вмієш працювати з технікою. Всі, хто на початку їхали зі мною в автобусі, потрапили в один взвод — 30 осіб. В останній день приходить сержант, називає прізвища, і каже, що на 7 ранку мають зібрані бути речі, бо приїдуть покупці. «Покупці» — це ті, хто приїжджає в навчальні центри і подають заявки, які їм спеціалісти потрібні (танкісти, артилеристи, гранатометники тощо).
Ніхто з нас не знав, яка бригада, куди їдемо, нічого. Зранку видали нам зброю нашу, форму, бронежилети волонтери видали на всю роту. Ми приїхали в Володимир-Волинський, 14 бригаду. Обід, організаційні моменти, пішли в місто, що треба, докупили. Бо наступного дня будемо виїжджати на Схід.
Які настрої були у тебе, у побратимів перед від’їздом? Коли знаєш, що скоро потрапиш на справжню війну?
Михайло Якимчук: Настрій бойовий! Ніхто, мабуть, і не думав, щоб відмовитись та повернутися додому. Всі розуміли,чому вони тут.
1 червня прибули в зону бойових дій в Бахмутський район. Там ще було бойове злагодження 4 дні: стрільби, комплектування, додавали все, що кому потрібно було з амуніції.
А вже 5 червня вирушили на перше бойове завдання. Це Бахмутський р-н. Недалеко від Попасної. Тут перших два дні на позиціях ми тримали оборону групами 10-12 чоловік. Нас завели 3 групи на одну позицію. Це межа Донецької та Луганської областей. Ми на висоті стояли, а внизу яр, через який за 4 км вже кацапські позиції, а далі Попасна. Перші два дні нас прострілювали, але ми звикли. Та й навчали нас добре як окопатися, сховатися, бо дрони літають і їхня аеророзвідка дуже потужно працює. Орлани, тепловізори, все в них є. Не такі вони вже дурні… Дурні, але не всі.
Через якийсь час роблять карту для своєї артилерії і через два дні нас починають так засипати конкретно, що ото я відчув! Снаряди не припиняються, голову не можеш підняти. І думаєш, що я з автоматом чи гранатометом зроблю? В нас все було, просто через такий обстріл нереально було їх дістати. Їхня піхота не підходила зовсім, все випалювали артилерією.
Наше завдання було коригувати, визначити, які де рухи. Якщо підступи танків були, все це повідомляти по рації. Пробували стрілкові бої, просуватися. В основному їхні групи відходили, може, були необстріляні і боялись… Але пізніше, як казали їхні полонені, то ЛНР і ДНР.
Коли уже вагнерівці заходили, то більш наглі були. Ці полонені розказували: що ні амуніції в них, нічого. Тільки пляшка води, буханка хліба і він міг просидіти тиждень. В розвідку докласти і назад повернутися.
Перше завдання тривало 8 діб. Нас зайшло 34 людини, вийшло — 16. Слава Богу, тільки трьохсоті, хтось легше, хтось важче. Нас відправили на відпочинок, на 7 днів нас поміняли. Відправляли в Краматорськ, кого в госпіталь, кого на навчання або перекваліфікацію. Можна було поміняти спеціальність.
Які емоції, коли йдеш другий раз? Страшніше?
Михайло Якимчук: Можу сказати, що легше, бо вже пристріляний. Але набагато страшніше, ніж перший раз. Бо вже знаєш, як воно там. Звідки прилітає, що летить.
Постійно додавались нові люди на заміну пораненим.
Ближче до діла нам багато розказали про помилки, про світломаскування, як перебігти до точки підвезення боєприпасів. Вже другого разу ніхто не курив вночі. Воно дуже проглядається в тепловізор.
У нас були втрати хлопців на другому виході. На щиті. Перші втрати це найтяжче. Коли зранку ти з людиною, наприклад, каву пив, шуткував, може щось особисте обговорював… А тут в обід його вже немає і ввечері виносиш…
Виносили або ввечері, або вночі, коли менше обстрілів. Коли розуміли, що немає аеророзвідки. Ми нікого не покинули своїх, всіх забрали. Це було правило! Я за це найбільше боявся, що якщо загину, то щоб мене забрали і по-людськи поховали.
Страху такого вже на позиціях немає. Ти вже думаєш, аби не прилетіло, щоб більше злості зігнати на цих кацапах…
Коли потрапив перший раз в госпіталь?
Михайло Якимчук: Якраз після другого виходу в мене була контузія, але там всі хлопці контужені. Хтось легше, хтось тяжче. Моє хронічне захворювання «прокинулося» від того. Плюс не дочував на одне вухо. То також підлікували. Не завжди нормальне харчування, відсутність сну, сира земля, дощі — усе разом дає загострення хронічних проблем.
На рахунок погодних умов, то тут хочу сказати, що в мирний час я би хотів там працювати агрономом. Яка там земля, дощі часто. Словами не передати, яка там пшениця стояла: чиста, без бур’яну, підживлена добре, люди постарались. Ще видно було колії від розкидача. 5-6 т точно було б. Страшна картина, коли дивишся як поля палають…
…На третій виїзд я не потрапив. Якраз повідомляли, що почались дуже великі бої. Вони багато техніки і живої сили нагнали. Тому наш підрозділ чекає доукомплектації і будемо переїжджати на інше місце. А це знову навчання.
З’явились ще вакансії. Особливо потрібні були бойові медики. З нашої роти потрібно було відправити 4 людини. Мало хто хотів, бо не всі нормально можуть реагувати на кровотечу, дати знеболюючий укол і т.д. Навіть у групі має бути той, хто елементарну допомогу може надати і відправити на евакуацію. Мене відправили на навчання на бойового медика.
Прибули ми в кінці липня. Трохи більше місяця проходив курс навчання тактичній медицині. Це також на Заході було. Тренували нас круті інструктори, по НАТОвських стандартах. Екзамени здавали, звичайно.
Який контраст відчув там за цей час? Були якісь труднощі?
Михайло Якимчук: Після трьох місяців на війні приїхати в цивілізацію — ти як вовк. Навіть трохи важко дихати на повні груди. Сам у собі замикаєшся. Особливо, коли бачиш все це цивільне життя. Чуєш в магазинах, як задовбала ця війна.
А ще болюча тема, коли хлопці приїжджають на ротацію і треба дозамовити декілька комплектів форми, берці. І хочуть щось вартісне, оригінал. А тобі приходить репліка за ці кошти. А продавець, особа чоловічої статі, заробляє гарні гроші. Це сумно і в голові не вкладається просто. Отакі моменти дуже важко сприймати.
Або як розказують, скільки військові заробляють… Я чесно скажу: не хотів ні копійки! Тільки б вони відійшли від кордонів, щоб закінчилось все це. Звичайно, випадків багато: коли каже хлопець, що заробляв 7 000 грн, а тут 100 000 платять.
Але ті, хто до нас приїжджав, казали, що такого не бачили ні до 2022 в АТО, ні під час боїв на Чернігівщині, Миколаївщині. Такого щільного вогню, такої артилерії плюс авіація… Спочатку вилітали раз на день, потім частіше — 7-8 разів. Ось це були проблеми.
Коли закінчилось навчання на бойового медика, які подальші кроки були?
Михайло Якимчук: Мені дали відпустку на 12 днів. Було дуже важко від’їжджати назад вже цього разу, як побачив сім’ю. 18 вересня ми прибули в зону бойових дій на Харківщину. 20 числа ми вже вийшли на завдання. Це вже була зачистка Харківської області. Це вже коли звільнили Куп’янськ. І почався наступ на їхні позиції. В районі Дворічної був перший бій. Ми їх відтісняли активно, але і нас зустріли добре танками, артилерією. Підготувались.
Ми настільки близько до них наблизилось, що бій був 20-30 метрів. Тоді командир вже запропонував їхній групі з 6 чоловік здатися в полон. У них зброї в руках не було. І тут по нам починає працювати артилерія. Це була засада.Тут поранило командира і ще одного побратима. Я був від них на 2 метри далі. Їм попало, я надав першу медичну допомогу, наскільки міг, наклав турнікет, знеболювальні вколов.
Бойовий медик, це не тільки рюкзак медичний. В мене були й РПГ, автомат. Я розумів, що мені потрібно доповзти, взяти РПГ, бо засік позиції, звідки стріляє гранатомет по хлопцях, де вони лежали поранені. Туди якраз летіли осколки. Поки переповзав, прилетіло по мені. Я подумав, що поранило, перебило дуже праву ногу, бо заніміла. Від коліна я її не відчував. І біль тупа в животі пішла, розумію, що поранення живота. Доповз в укриття, включився адреналін, мозок. Рації в нас не було. Хлопці спереді поранені, а наші позаду, ті, що на евакувації. Якось набрався сил і до них переповз…
Звідки беруться такі сили?
Михайло Якимчук: Не знаю, чи то адреналін з бажанням вижити… Воно якось саме приходить. Плюс знання з медицини, що в тебе небагато часу, бо на живіт турнікет не накладеш, кров не зупиниш. Тут кожну хвилину потрібно ловити. Кровоспин вколов і був ще час. Доліз до точки евакуації. Нас тоді дуже багато поранених було. Поки несли, втрачав свідомість. По діагнозу геморагічний шок 3-го ступеню, поранення живота, кишківника, печінки селезінки, велика крововтрата.
Евакуювали спочатку до точки, на мотилигу (броньований транспортер для перевезення десанту або поранених), на переправу. Пересікали річку… Це тимчасові переправи. Нас було в цій мотилизі 6 чоловік. Спочатку забирають найтяжчих в сортувальний пункт. Там уже визначають, кого куди по тяжкості. В сортувальному пункті зрізали одежу. Вся інформація група крові, прізвище, бригада на жетоні була. Я все чув, як обговорювали.
Це 22 вересня відключився і опритомнів 2 жовтня в інституті ім. О.О. Шалімова. Мене туди доставили гелікоптером з Харкова. Нас чотирьох важких.
Знаю, що певний час про тебе нічого не було відомо.
Михайло Якимчук: Мені потім розказали, що мене шукали. Не було зв’язку. Я написав дружині, що вийду на зв'язок тоді-то. На позиціях — всі телефони вимкнені.
Скільки пробув на лікуванні, операціях? Як приходив до тями?
Михайло Якимчук: На лікуванні перебував до 22 жовтня. Але потім ще повний курс лікування до 14 лютого 2023 року. Відразу зробили 8 операцій. Кишківник дуже пошкоджений був, печінка. Невелику частину печінки видалили та селезінку. Печінка має здатність відростати, без селезінки можна жити нормально. А те, що кишківник вкоротили — це проблема. Там дуже посікло уламками. Зараз своя дієта: 6-8 разове харчування. Вже втратив 24 кг, зараз вага 52 кг… Потихеньку відходжу, набираюся сил.
Коли прокинувся, говорити не міг, ну і ходити, звичайно. Тиждень дружина на візку возила… Їй також важко було бачити те все. Перша думка була, чи на місці руки ноги. Спитати не можу, а тільки побачив — наче є ноги на місці… Дуже переживав за це. Бо спочатку думав, що ногу перебило. А від знеболювальних ти не відчуваєш нічого. Перший час взагалі не міг говорити — писав. Лікарі, медсестри тільки підходили питали: чи треба ще ковдра, чи не жарко і т.д. Стосовно ставлення — там дуже добрий догляд, турбота…
Скажи, а ті хлопці, які були разом з тобою поранені, вижили?
Михайло Якимчук: Так, вони живі. Мене забрали одразу, а їх пізно ввечері. Вони перетерпіли весь біль так довго, обстріли. Але хлопці наші не дали до них підійти і вбити або в полон забрати. Та й у полоні з такими пораненнями їх би ніхто не лікував.
Який статус у тебе зараз?
Михайло Якимчук: Я вже повністю списаний, інвалід другої групи. Мені так і сказали лікарі, що це ж система травлення. В армії ніяк з цим не можна. Важливе регулярне харчування, дієта.
Чи збираєшся повернутись на роботу агрономом?
Михайло Якимчук: Робота агронома це в сезон по 16-18 годин на добу 7 днів на тиждень. Зараз і в найближчий час я просто не зможу нормально працювати за станом здоров’я. Це по-перше. А по-друге: коли був поранений, зрозумів, що життя одне. За роботою не бачив ні сім’ї, нічого… Та й зараз в мене у пріоритеті поправити здоров’я, приділити увагу родині.
Навіть думав залишитись в армії на якійсь посаді інструктором, наприклад. Командир каже, що в армії потрібні здорові хлопці. Навіть в штабі працювати. Краще повертатися на роботу агрономом.
Звичайно, не буду вдома сидіти. Моніторю вакансії потроху. Стараюсь бути в курсі новинок, слідкую за тенденціями в агро, читаю SuperAgronom, Latifundist.
Буду набиратися сил і працювати далі. Себе жаліти зараз не можна.
Дякую, що приділив стільки часу та розповів такі важкі моменти. Сподіваюсь, що здоров’я покращиться наскільки це можливо.
Яна Красновська, SuperAgronom.com