Держпродспоживслужба нагадала про особливості догляду за насінницькими ділянками озимої пшениці

Технологія вирощування озимої пшениці передбачає: використання інтенсивних сортів, застосування добрив на заплановану врожайність, роздрібне внесення азотних добрив протягом весни за даними ґрунтової і рослинної діагностики, інтегровану систему захисту рослин від бур’янів, хвороб та шкідників, за потребою застосування регуляторів росту (ретардантів), організацію біологічного контролю за станом росту і розвитку рослин на основних етапах органогенезу.

Головною метою інтенсивної технології є максимальна реалізація потенційної продуктивності сортів озимої пшениці шляхом раціональної мобілізації природних та техногенних факторів урожайності.

У період вегетації насінницькі посіви озимої пшениці пошкоджуються шкідниками – мишоподібними гризунами, клопами-черепашками, злаковими мухами, попелицею,хлібними жуками та ін.; уражуються хворобами – борошнистою росою, бурою листковою іржею, септоріозом листя, септоріозом та фузаріозом колосу; засмічуються багато- та однорічними бур’янами. Тому надійний догляд за посівами є важливим резервом підвищення  їх продуктивності і розпочинати його треба восени, при перевищенні економічних порогів шкодочинності, дозволеними для використання в Україні пестицидами та агрохімікатами в оптимальні строки та рекомендованими нормами внесення.

Взимку і ранньою весною постійно спостерігають за ходом перезимівлі пшениці і при необхідності організовують захист її від вимерзання, випрівання тощо.

Навесні посіви пшениці оглядають, визначають стан їх після зимівлі, ступінь зрідженості та приймають рішення щодо доцільності їх залишення для подальшої вегетації. Якщо весна рання, у ґрунті достатньо продуктивної вологи (до 200 мм у шарі 1 м.), погода прохолодна (10-12С⁰), то при наявності на м²  в Степу не менше 250, які почали нормально кущитись, пшеницю на 2-3 етапах органогенезу підживлюють невисокими нормами азотних добрив і продовжують догляд за посівами до початку збирання врожаю. Слаборозвинену пшеницю при густоті близько 200 рослин на м²  в Степу пересівають високоврожайними ярими культурами. При пізньому відновленні вегетації нормально розвинені посіви підживлюють підвищеними нормами азоту і проводять старанний догляд. Пшеницю, яка з осені не розкущилася або розкущилася, але вийшла із зими маючи загиблу вегетативну масу, а також посіви, які навесні виявилися наполовину зрідженими, пересівають незалежно від зволоження  ґрунту.

Система догляду за озимою пшеницею, крім азотних підживлень, включає також захист рослин від вилягання, бур’янів, хвороб та шкідників.

В технології вирощування насіння озимої пшениці живлення важливе не тільки для отримання стабільних, високих і якісних врожаїв, а й для збереження родючості ґрунтів та, відповідно, рентабельного рослинництва країни в цілому.

Численні експериментальні дослідження провідних селекційних центрів світу свідчать, що потенціал продуктивності озимої пшениці може бути надзвичайно високим. На основі цих даних можна дійти висновку, що внесок сорту в формування рекордного врожаю пшениці за сприятливих погодних умов (вологозабезпечення, температура, ФАР) та оптимальної густоти посіву становить 60–70%, а посилення мінерального живлення (насамперед азотного) – 30–40%. Несприятливі погодні умови можуть суттєво зменшити врожайність залежно від стійкості генотипу.

Отже, для отримання високого врожаю пшениці необхідна оптимізація взаємодії двох головних складників – високого генетичного потенціалу продуктивності та необхідних для його повного розкриття умов вирощування.

Високі врожаї озимої пшениці прямо залежать від збалансованих доз внесення NPK та мікроелементів. Основним чинником стабільного та рентабельного зерновиробництва є впровадження інноваційних сортів озимої пшениці з технологіями вирощування, що відповідають потребам сорту. Важливим компонентом розробки систем живлення рослин є застосування складних комплексних фізіологічно збалансованих препаративних форм. Велику увагу слід приділяти створенню та використанню комплексних добрив для позакореневого підживлення, що дає змогу значно підвищити коефіцієнт засвоєння поживних речовин і знизити надходження токсичних речовин у навколишнє середовище. Вимоги до елементів живлення змінюються не тільки відповідно до сортових особливостей, а й залежно від фаз росту та розвитку озимої пшениці. Мінеральне живлення рослин має також бути збалансованим за елементами з обов’язковим урахуванням ґрунтово-кліматичних особливостей конкретного регіону вирощування.

На сьогодні значні витрати аграріїв у технологіях отримання зерна припадають на добрива. З огляду на постійне зростання цін на них головною проблемою у впровадженні систем живлення високоврожайних сортів пшениці є підвищення коефіцієнтів засвоєння макро­ та мікроелементів. Основними шляхами вирішення цієї проблеми є поділ дози елемента на кілька внесень; локальне внесення добрив (внесення в зону рядка або на 5–7 см нижче поряд із насіннєвим ложем, в зону розташування кореневої системи); позакореневі підживлення; використання рідких і комплексних добрив; запровадження інтегрованих систем живлення та захисту посівів.

В останні роки українські виробники зерна вносять, переважно, лише азотні добрива, причому зростає рівень внесення рідких азотних добрив.

В цілому, як для озимої, так і для ярої пшениці, 60% від очікуваного максимуму загального відносного поглинання елементів (N + P₂O₅ + K₂O + SO₃) припадає на другу половину вегетаційного періоду.

Основна кількість азоту вноситься у I та II підживлення. Азотні добрива недоцільно застосовувати у високих дозах до посіву, оскільки підвищені концентрації азоту в ґрунті можуть негативно вплинути на рослини на перших етапах їх розвитку. Водночас не слід допускати й азотного голодування на початку вегетації.

Отже, в осінній період важливо забезпечити помірне азотне живлення шляхом внесення невеликих доз азотних добрив, переважно в амонійній формі. Стартові дози азоту (N20–30), за потреби, можуть бути внесені у вигляді вапняково-­аміачної селітри, аміачної селітри, сульфату амонію, КАСів тощо. За результатами багаторічних виробничих досліджень встановлено, що перспективним є осіннє внесення азоту N80–100 в амонійній формі (безводний аміак, аміачна вода) на глибину 14–20 см перед посівом. Внесення восени високих доз добрив із вмістом нітратів (аміачна селітра, КАСи) та сульфатів (сульфати амонію, магнію) призведе до втрат азоту й сірки протягом зимового періоду.

Необхідне також забезпечення рослин фосфором і калієм, які, на відміну від азотних добрив, застосовують, переважно, восени. Внесення діамофосок та інших комплексних добрив, у тому числі й локальне, є важливим компонентом технологій вирощування. Слід звернути увагу на важливість доступних для рослин фосфору (ортофосфату) та сірки (сульфатів) на початку вегетації. Iнгібування поглинання іонів за несприятливих умов вирощування (перезволоження, посуха, високі температури), які блокують функціонування кореневої системи, зумовлює підвищення ефективності позакореневого внесення елементів мінерального живлення. Після початку вегетації фосфорні та калійні добрива слід вносити тільки у формі водорозчинних рідких комплексних добрив.

Ефективність використання рослинами основних елементів живлення залежить від багатьох чинників і посилюється при підвищенні рівня збалансованості між поживними елементами, зокрема, азотом, фосфором, калієм, сіркою, магнієм, кальцієм та мікроелементами (марганець, мідь, цинк, залізо, бор). Мікроелементи мають велике значення для інтенсифікації росту й розвитку рослин, формування протидії  хворобам і низьким температурам. Для поповнення запасів необхідних елементів у ґрунті потрібно нарощувати обсяги внесення органічних добрив, запроваджувати посіви сидератів, вносити місцеві добрива (вапнякові поклади/відходи, відходи підприємств, попіл тощо). Дози добрив визначають відповідно до запланованої врожайності та ґрунтових умов і погодних особливостей вегетаційного сезону.