Аграрії війни. Вадим Іванов: На війні ніколи не можна поспішати 

Зараз він молодший сержант 46 окремої десантно-штурмової бригади, командир відділення з позивним Капелан. 

Вадим — киянин, але у 2014 році змінив бізнес зі сфери нафтопродуктів на сільське господарство і розпочав власну справу з вирощування картоплі, у якій за 8 років досяг успіхів. Вивчав сільське господарство на практиці у Німеччині, отримані знання активно використовував на виробництві. Військового досвіду до війни не було. 

Читати по темі: PRO картоплю з Вадимом Івановим: Внесення мінеральних добрив

PROкартоплю — Будівництво складу під картоплю за 38 днів. ЯК...?

Варто сказати, що, слухаючи цю всю історію з його посмішкою і відчуттям гумору, можна подумати, що це розповідають сюжет фільму. На жаль, це не фільм.

SuperAgronom.com: Вадиме, ви зараз надовго в Києві?

Вадим Іванов: Невідомо, я чекаю переведення разом зі своїм комбатом Куполом. Після того, як він дав інтерв’ю виданню The Washington Post і розкритикував якість підготовки новобранців української армії. Це спричинило скандал. Тому зараз чекаємо. 

 Вадим Іванов та Анатолій Козел (позивний "Купол").

SuperAgronom.com: Розкажіть про вашу аграрну діяльність, про підприємство і про картоплю.

Вадим Іванов: Починали з 2014 р. працювати в Чернігівській області, в Козелецькому районі. 

Коли починав займатись картоплею, то вчився на своїх помилках, ще й дуже дорого. 2014 рік був невдалим. Я нічого не розумів у сільському господарстві, партнери мої також…

Я вкладав валюту, коли долар був по 8 грн, а картопля по 5 грн/кг. Коли восени збирали врожай, долар був по 12, а картопля по 1 грн ідеальна. А нашу не хотіли і по 50 коп.

Успішний бізнес почався, коли я повністю сам в усьому розібрався. В останній рік було там 40 га під картоплею. Потім з’явились партнери в Житомирській обл. в Коростені й орендована земля в Лукашівці під Черніговом, якій також дісталося потім. У 2021 мали винаймати склад під Броварами біля заводу «Кока-Кола». Але в останній момент нас перебили по об’ємах і ми перед збиранням залишаємось без складу. Мої житомирські партнери домовились про склад під Бородянкою у с. Майданівка. Першим зібрали урожай в Коростені, потім туди завезли частково чернігівський.

SuperAgronom.com: Як для вас розпочалась війна? Чи вірили в повномасштабне вторгнення?

Вадим Іванов: Скоріше, не вірив, ніж вірив, бо був дуже зайнятий роботою і бізнесом. Якраз 23 лютого їздив в Іванків на крохмальний завод, домовився, що вони візьмуть у нас зразки картоплі 24-го. Цілий рік були проблеми з усіх боків, тому і не дуже заглиблювався в усю ситуацію. Для мене все розпочалось з незабутньої історії, яка стала крутим поворотом у житті. 

Ми ще поїхали ночувати в Київ, а 24-го прилетіли ракети і все почалось. Вирішив до 25-го побути в Києві. Але мені потрібно було доїхати до складу, видати людям зарплату, та й мої особисті документи, а головне паспорт були там. Звичайно, що добратись туди було нереально. Тому доїхавши до Берестейської і побачивши нескінченний затор у три ряди, я відпустив машину й далі вирішив іти пішки. Думав вийти за місто і що рух покращиться, спіймаю машину, але далі все було так само, всі стояли, деякі машини їхали навіть по зустрічній смузі, а також багато людей йшло пішки вздовж траси і йшли ми швидше, аніж рухався транспорт.  Дійшов аж до повороту з Житомирської траси на Макарів. Потім десь попутками, десь пішки, майже вночі добрався вже в Майданівку. 

В дім, який я винаймав, також приїхала з Києва власниця будинку з усіма своїми родичами. Люди думали там від війни сховатись, а приїхали в самий епіцентр майже. Планував забрати паспорт і вертатись до Києва, але в селі мені повідомили, що всі мости підірвані, й кажуть лишайтесь, тут теж потрібна допомога. 

На наступний день видав зарплату робітникам і почав займатись складом. Над складом кожен день пролітали ворожі гвинтокрили, групами по три на такій малій висоті, що ми могли спокійно розгледіти людей, які в них були, ворота постійно здригалися від вибухів. А той склад «Тріумф», де ми планували зберігання до цього, що біля заводу «Кока-Кола», розбили повністю. 

В селі хаос, дуже багато людей приїхало з Києва, думаючи що там безпечно, комусь вдавалося вирватись з Бородянки. Люди їхали без нічого і на місці шукали продукти харчування, дізнались про наше картоплесховище і почали звертатись по картоплю, деякі приїжджали навіть з інших сіл за 10 км. Ми вирішили видавати картоплю безкоштовно тим, хто потребує, по 8 кг на кожну людину, яка проживає в хаті. Видали близько 10 тонн за тиждень. 

В селі було якесь ДФТГ,  яке тільки переписувалось у групі, а коли на третій день заглушили мобільний зв’язок — їхній командир втік. 

5 березня ввечері зайшов до старости села обговорити можливі дії, вона була в паніці, під час нашої розмови несподівано до неї приїхали військові — дали наказ за добу підготувати позиції, щоб коли зайдуть наші — все було готове: окопи, бліндажі. Взяли нашу техніку і почали роботу. 

Далі прилетіли якісь люди, як я зрозумів, хтось із керівництва Бородянки, і почали всіх розганяти й наказувати прибрати загородження з дороги, казали: «Хай вони їдуть куди хочуть! Бородянська тероборона зробила один постріл з автомата і через це Бородянки вже немає, ви що хочете щоб і ваше село знищили?!». За 15 хвилин все розібрали і всі роз'їхались. Я залишився стояти один посеред дороги…

Це була 10:00 ранку, неділя, там неподалік є церква і я вирішив, що я ще встигаю на службу і поїхав туди. Маю сказати, що я віруюча людина і серйозно ставлюсь до цього. Їду назад через пару годин через те саме місце — дивлюсь знову будують. 

Тероборона до мене підходить: Де ти був? Давай телефон дивитися будемо. Подивились, відпустили. Я спробував ще допомогти, але бачу що мої поради не сприймають і поїхав назад до села.

Їду по селу і якесь відчуття було, що буде обстріл. Приїхав додому, в будинку вже хазяйки нема, машин немає — всі виїхали. Поїхав на велосипеді до родичів хазяйки по ключі. Не встиг я зайти до хати, як починається великий обстріл Градами, ми попадали. Коли закінчився, виходимо на вулицю навкруги все палає. Світло зникло, перебили лінії. Син цієї жінки каже: «Ми вже просиділи тиждень у Бородянці в підвалі, це початок, далі тільки гірше буде, треба вибиратись. Ти з нами?». 

Поїхав я з цими родичами. На блокпосту направили в одне село. Там прилаштували на ночівлю. І сидимо ми з хазяїном будинку. Він питає, що планую робити далі, запитав чи є в мене категорія на автобус — треба людей евакуйовувати до кордону. В мене всі категорії є. Тому погодився, але кажу, що мені треба повернутись в моє село ще, бо о 9 ранку обіцяв старості картоплю видавати. Він каже — бери бус і нам привезеш сюди картоплі назад. А на наступний день повезем людей. Незнайомій людині дають заправлений мікроавтобус, з документами. Тому вранці погнав туди, це десь 40 км.

Приїхав до магазину, і щось дуже на мене косо дивляться. Тут жінка питає: а правда, що ви сепаратист-наводчик? Питаю: а хто каже? Вона: вчора ввечері деякі, а сьогодні — все село. Підлітають хлопці і кажуть, що люди мною незадоволені. Ти заставляв картоплю гнилу перебирати… 

SuperAgronom.com: Тобто люди, яким ви приїхали видати гроші і картоплю, яким давали роботу, розказали, що ви наводчик?

Вадим Іванов: Так. В нас же як: багато хто вважає — всі їм зобов’язані. Вони працювали за непогані гроші. А виходить, це їх примушували картоплю перебирати… Я ще думав, слава Богу, що я встиг видати гроші. Люди були перелякані, всього боялись.
…Ну хлопці кажуть, що треба тебе перевірити. З автоматами сідають до мене і їдемо в на якийсь блокпост. Там мене вивели з машини і відвели в лісочок. Лишили автоматчика одного і так ми стояли 1,5 год. Обшукали бус. Потім приїхали ще якісь люди, натягнули мені шапку на очі і замотали скотчем, зв’язали руки. В мене ще в паспорт вклеєне фото, де погано видна печатка. Причепились: що це за паспорт в тебе такий. Кудись відвезли і спустили в підвал і там просидів не знаю скільки часу, постійно допитували.. 

На вечір вивезли знову в ліс, привязали на ланцюг до дерева. І кажуть, що має ще хтось приїхати перевірити мене. Вночі приїхали, спочатку просто допитували, потім почали бити.

SuperAgronom.com: Що відчували? Дикий страх, чи навпаки заблокувалось все?

Вадим Іванов: Та не було страшно. Просто думаєш, коли це закінчиться. Потім ті люди сказали: «Ми людей відловлюєм з 2014 року. Такі спокійні нам ще не зустрічались. Всі рано чи пізно починали проситись, щоб їх відпустили, ти перший хто не просився».

Потім залишили ночувати в лісі з теробороною. З ранку відвезли в Радомишль у військову частину, перше місце, де був зв’язок. Поки мене возили ситуація довкола дуже змінилась. Довкола йшла справжня війна і мною не було часу займатись. Це було вже 8 березня. 

Вирішили мене везти в поліцію, щоб далі там мною займались. В поліції мене нарешті розв’язали і нарешті зняли шапку з очей, знов все перевірили і за 10 хвилин відпустили. Але поки там був, то бачив, як взяли справжнього дргешника і розкладали там арсенал зброї. Він приїхав за пару місяців до війни, поселився в родичів і готувався.

SuperAgronom.com: Куди ви направились звідти? Якісь плани були?

Вадим Іванов: План був повернути чужий бус. У Радомишлі підійшов на блокпост, щоб посадили на машину якусь, щоб добратись до Білої Криниці, де дали мені бус. Приїхав у село, нікого немає взагалі. Вийшов на трасу, спіймав машину. Разговорились, і я розповів як є: звідки їду і куди. Людина дуже напряглась. Перед блокпостом зупиняється і кричить хлопцям, що мене не знає і я підозрілий. 

Хлопці на блокпосту: «Розстріляйте його!». А я кажу: «Я вже не ведусь. 3-тю добу тягають» (сміється, — ред.). «А, тоді, сідай погрійся. Але тобі на Майданівку зараз нереально добратись. Ситуація дуже складна. Тільки з ранку туди краще йти». Доправили мене до Пісківки у бомбосховище, там і ночував.

На ранок знову добираюсь до Майданівки лісами, а потім в сторону Забуяння, вийшов на блокпост і розумію, що це вже не тероборона. Це якраз були хлопці з 95 бригади. Також не подобається паспорт. Потім я цей момент їм згадував, коли служили. 

А тут ще й місцевий алкоголік їде і каже, що в мене знайшли тротил. Мене знову зв'язують, опускають в підвал і забивають кришку цвяхами. Їх можна зрозуміти — робили свою роботу. Забрали документи на перевірку. Там я пробув добу. Згодом приїхав комбат і після короткої розмови сказав мене відпустити. Але ж документів немає. Я залишився на цьому блокпосту допомагати з будівництвом. Через день команда приходить міняти позиції. Забирають мене з собою, бо куди мені без документів. Приїжджаємо під Макарів і в штабі кажуть мені, що паспорт у контррозвідки. А як зв'язатися з ними невідомо.

SuperAgronom.com: Які рішення були прийняті тут? 

Вадим Іванов: Рішення було залишитись, всюди по колу йшли бойові дії. Ми зайняли позицію у готелі «Асторія» в с. Ситняки на Житомирській трасі. З другого дня я вже почав заступати в караули. Ні бронежилета, ні каски поки не було.

16 березня прийшов наказ їхати на бойову позицію, мені сказали що там вже без зброї та засобів захисту точно нічого робити, хоча і весь цей час ми також періодично потрапляли під обстріли. Але один військовий каже: «На війні ніколи не треба поспішати. Нікуди не йди поки». І дійсно, за 20 хв. наказ змінюється, наш взвод залишають на позиції, а весь батальйон виїхав уперед. 

SuperAgronom.com: Чому такий позивний дали Капелан?

Вадим Іванов: Бо в мене був псалтир та молитвослов з собою і раз на добу я молився. Було багато чудес на цьому шляху. Коли були в «Асторії», то перший раз я запропонував хлопцям послухати вечірні молитви, а потім вони і самі просили. 

…Так увечері всі й лишились там. І тут чую звук, що щось летить. Я кричу: повітря! і встигаю тільки 2 кроки зробити й останні кадри як все зависло у повітрі. Всередині будівлі були троє хлопців і всі загинули, а хто був на вулиці якимось дивом вціліли. Один з хлопців разів 3 підходив до мене вдень і питав, чи буде вечірня молитва. Але так і не дочекався... 

Результат потрапляння бачите на фото. В момент вибуху я перебував у 15 метрах від місця влучання. Мене відкинуло вибуховою хвилею, я короткочасно знепритомнів, коли прийшов до тями, лежав на землі. Зверху прилетіло по спині пару цеглин, не згиналась права нога. Якось прострибав на одній нозі за територію, бо я вже нічим не міг допомогти.

І тут почалось: до нас виїхав наш Град і почав випускати касету в напрямку, звідки по нас прилетіло, до мене підлітають хлопці на пікапі, кричать: «стрибай!», я просто перевалився до кузова з прямою ногою, всі інші застрибнули на БРДМ і ми на повній швидкості почали виїжджати з села. Мені здавалося що я був у повітрі весь час — так підкидало, а за нами накривали село. Переночували в лісі, а в обід приїхав командир і побачивши мене каже: «О, вижив?! Знайдіть йому вже автомат». 

SuperAgronom.com: Ви потрапили в лікарню?

Вадим Іванов: Ногу подивився бойовий медик наступного дня. Сказала, що в мирний час треба робити операцію, потім реабілітацію. «А зараз?» — питаю, «А зараз давай чимось намастимо». 

Потім ми стояли на 51 км, позиція так і називалась 51. Макарівський міст тримали. Там логістичні склади були, вони все зрівняли з землею. А мене на перший час відвели до с. Фасова за 2 км від основної позиції на пагорбі, там я собі ногу за 10 днів і розробив, але все одно кожен заступав на спостережний пункт і вдень, і вночі. Весь час боїв під Києвом я пробув з ними. Ми перші зайшли в Макарів і пройшлись за ворогом, поки він відступав у бік Білорусі. Потім тиждень постояли біля кордону, а тоді поїхали до Житомира на поповнення. Через декілька днів знайшовся мій паспорт, це диво, що в тих умовах він вцілів і його ніхто не знищив. Весь час мені намагались зробити хоча б тимчасовий військовий квиток, але оформити військові документи — це катастрофа. Військовий квиток отримав уже в Києві у своєму військоматі в квітні, а про те, що я був мобілізований у березні, в мене є лише довідка з 95 бригади.  

Читати по темі: Проєкт Аграрії війни

SuperAgronom.com: Ваша стресостійкість вражає!

Вадим Іванов: Все залежить від людини. З мого досвіду ключова риса успішного військового — це психологічна стійкість.  

SuperAgronom.com: Ви 2 місяці воювали, а що ваше господарство, партнери, бізнес?

Вадим Іванов: Я спочатку дуже переживав, чи я на тому місці. Але потім вирішив, що якщо 3 рази мене брали у полон і приводили під автоматами назад  — то, мабуть, це моє місце)) 
Партнери по Житомирській області повели себе дуже непорядно, але Бог їм суддя, це все потім, після війни. Єдина людина, яка навіть не спитала що і як, знаючи, що я був на складах до останнього, незважаючи ні на що. Його брат приїхав, швидко розпродав всю картоплю не спитавши, чи мені щось треба. Потрощили моє обладнання: навантажувач, вентиляційні канали. 

Пред’явили, що через мене вони зазнали збитків, що я погано картоплю вирощував, а також винен у тому, що не продали до війни. В нас була одна телефонна розмова, коли я відновив телефон у квітні, в кінці якої я йому сказав, що, слухаючи його, складається враження, що він найнещасніша людина на землі, то нехай залишить все собі. Ці люди не відчули і не зрозуміли, що відбулось. Усі бойові дії були далеко від них, а щойно все заспокоїлось, побігли швидко рахувати гроші. Байдуже на ті гроші, якщо ми можемо зараз втратити набагато більше. Поговоримо після перемоги. 

SuperAgronom.com: Які далі були переїзди і гарячі точки? 

Вадим Іванов: Далі ми перейшли тим самим складом до 46 десантно-штурмової бригади. Весь травень-червень були на полігонах, отримали нове озброєння та техніку, тренувались, а потім поїхали звільняти Херсонщину.

SuperAgronom.com: Що для себе переосмислили? Щось відійшло на другий план? 

Вадим Іванов: Коли поїхав із Києва в 14-му році, то вже для себе переосмислив багато що, якісь матеріальні цінності також відійшли на другий план. Тому стосовно війни в мене були якісь правильні координати, які допомогають йти цим шляхом. 

Ви зачепили важливу тему. Зараз мало хто працює над своєю духовністю. Одного разу виходили на штурм, я питаю в хлопця, чи є в них ненависть зараз. Він каже: ні, ненависті немає. Я просто хочу, щоб вони забрались з нашої землі. Ненависть захоплює, заважає здоровому мисленню, починаєш робити помилки. Нам потрібно не тільки вигнати ворога, треба  зберегти наскільки це можливо людей, а не з налитими кров’ю очима бігти вперед, забуваючи що від тебе і твоїх дій залежить ще й життя людей, які поряд. Потрібно себе не загубити на війні. Були, звичайно, і в мене такі емоції, коли дізнавались про насилля над дітьми та жінками. Емоції ні до чого хорошого ще не приводили. 

SuperAgronom.com: Що було для Вас найважчим?

Херсон дався нелегко. Це степи і там особливо ніде не сховаєшся. З Херсона я поїхав на лікування. Контузії почали накладатись одна на одну, особливо на крайньому штурмі мене накривало 4 рази досить потужно, але слава Богу без фізичних пошкоджень, хоча й було дуже близько, уламками пробило гідратор на спині, блок цигарок у рюкзаку, захисну маску на касці. На тому виході була доба, за яку я нарахував до 12 заходів винищувачів на наш квадрат (приблизно 1000*1000 м), і кожен раз вони скидали по 4 авіабомби і нас просто зрівнювали з землею. 5-6 разів залітали гвинтокрили, стріляли ракетами, а танки, артилерія, міномети працювали постійно. Снайпери, і все інше звичайно також.. 

При мені жодного пораненого, жодного загиблого не лишалось на полі бою. Але ж ми розуміємо, що не завжди у всіх буває можливість забрати. Бувають різні інтенсивності обстрілу. 

У десантно-штурмових військах існує 2 види дій — або ми наступаємо, або на нас, ми ніколи довго не сидимо на місці.

Спочатку був Херсон, потім Бахмут, ще у грудні 2022 р. Я в цих боях під Бахмутом уже не брав участі. Проходив лікування і післяопераційну реабілітацію. 

Це був грудень. Вже було взято 2 квартали, наш батальйон їх вибив повністю на околицю. Передали позиції і пішли на Соледар. Я приїздив туди у гості до хлопців, але в боях уже не брав участі. 

SuperAgronom.com: Скільки лікували контузію?

Вадим Іванов: Довго і деякі наслідки маю й досі. Спочатку більше двох тижнів тільки крапельниці та купа уколів кожен день, але насправді це не лікування, а заліковування. Тому що контузія — це затиск судин у голові та шийному відділі, що призводить до погіршення кровообігу в мозку та до поступового відмирання клітин. Насправді це можна виправити, але цим треба займатись і медикаментозне лікування не допоможе, воно полегшує стан, поки ви приймаєте препарати.В мене був такий лікар ще до війни, та вона вже на пенсії і приймає вдома, а ми ж військові не можемо поїхати куди нам заманеться. На кожен крок має бути документ і суворий контроль: коли поїхав, коли прибув. Всюди відмітки треба отримати, тому я до неї потрапив аж коли мені надали відпустку після операції, і вона мене швидко привела до норми. Дуже їй вдячний. Я до неї возив і наших хлопців, усі хто потрапив, відчули покращення свого стану.

SuperAgronom.com: Чи в Києві люди викликають роздратування? Що тут мирне життя, інше життя.

Вадим Іванов: Так. Є таке, але дратує не мирне життя. Це добре, що воно існує й інколи випадає можливість до нього повертатись і перезавантажуватись. Тут правильніше сказати розчаровує, що у багатьох відсутнє справжнє розуміння того, що відбувається насправді, наче два паралельні виміри.

Один — це війна, в якому живуть якісь незрозумілі військові, які, на думку частини населення, якісь або не зовсім нормальні і їм це все просто подобається, або в них не вистачило грошей або можливостей «порішати», щоб відкосити. 

Насправді наші військові у великому відсотку — це звичайні люди, які ніколи і не думали про військову справу до 24 лютого. Які мають сім’ї, дітей, мали свій власний бізнес або працювали на роботі й нерідко мали дохід вищий за той, що отримують в армії. 

На початку війни я особисто зустрічав не одну людину, яка працювала за кордоном і побачивши новини, купили квитки і 25-26 лютого були вже в Україні під військоматами. Це наші найкращі люди, які усвідомили те, що відбувається, і зрозуміли, що іншого шляху немає.

Їм також страшно, всі хто кажуть, що вони не бояться, — брешуть. Страх присутній кожного разу, страх це нормально, питання вибору: чи ти його опановуєш і рухаєшся далі, чи ти піддаєшся паніці — і програєш. У нас були випадки, коли після першого виходу просто поїхав мозок в людини. Там ти мішень і все.  Якщо хтось уявляє, що обвішається всім, чим можна, і його всі злякаються і втечуть — дуже і дуже помиляється.

Проти нас професійна армія, з авіацією, з дронами, з сучасними засобами виявлення, з супутниками та великими ресурсами. Це високотехнологічна війна, це потрібно враховувати.

Другий вимір той, що вже переміг, живе повністю своїм життям і втомився від цього всього, в тому числі від самих військових. Вважають себе розумнішим за тих, хто воює, бо вони ж зараз не там, вони ж воюють на «економічному фронті» — це взагалі просто смішно, бо по суті вони як займались власним бізнесом, так і займаються. Так, умови ускладнились, особливо на початку, так, не ті обсяги продажів, так, доходи впали, але ніхто не вбиває кожен день їх працівників і не полює на них самих.

Кожен день вони сплять у ліжку, а не на землі чи підлозі, наскрізь мокрі або на морозі. Не думають, як елементарно збігати 1,5 км туди й назад, вираховуючи проміжки між вогнем, за декількома пляшками води і сухпаєм до точки скиду і назад, при цьому спати по 2 години чи іноді взагалі не спати по дві-три доби. І це ми ще не почали говорити про самі бойові дії, які не припиняються. Іноді не маєш можливість по декілька днів зняти каску і бронежилет, щоб трохи тіло відпочило.

Не існує ніякого іншого фронту, окрім зони бойових дій, а вона в нас дуже велика. Щодня там гинуть люди, щодня є поранені і хтось їх має замінити, в той час як популярні Ютуб канали розповідають, як уникнути повістки та про незаконну мобілізацію, відразу стає зрозуміло хто їх фінансує.

Я не кажу, що це всі такі хто не воює, але їх чимало і тенденція всього цього йде до збільшення. Ми всі маємо об’єднатись та об’єднати наші зусилля, як це було в перші пів року війни, тоді ми досягли дивовижних результатів. Ще і без істотної підтримки західних партнерів показали, що ми справді інші. Лише так ми остаточно зможемо перемогти нашого ворога, інакше ніяк, за нас це ніхто не зробить.     

SuperAgronom.com: Чи є якийсь азарт на війні, які емоції, коли успішна операція? 

Вадим Іванов: Скажу так, що успіх на війні — це вийти живим із завдання, з оточення, з війни… Ось це головний азарт. Деякі навіть до війни не доходять. Так складається, що, наприклад, ногу зламав. 

Там постійний адреналін, ні втоми, ні болю не відчуваєш, все проявляється через добу після виходу. Гумор дуже допомагає, всі інші емоції відкидаєш. Успіх операції — це коли виходять живими із завдання, відчуття ніби заново народжуєшся. Існує такий вислів у армії: «найлегший день був вчора». Деякі навіть до війни не доходять.

SuperAgronom.com: Як справляєтесь з жахами війни, втратою побратимів? 

Вадим Іванов: У Бога всі живі, ми всі тут тимчасово. Для мене вони поряд, просто не в матеріальному світі. За них молюсь. Я розумію, що їхні душі живі. 

SuperAgronom.com: Коли вже вирішиться питання з переведенням, на який напрямок відправитесь, вже відомо?

Вадим Іванов: Подивимось, за висновком Військово-лікарської комісії після Херсона я непридатний до служби в десантно-штурмових військах. Незважаючи на цей висновок, після лікування повернувся на фронт до свого батальйона, але коли зняли комбата, написав рапорт на переведення, довіра до командира це дуже важливо, від цього багато залежить.

SuperAgronom.com: Як уявляєте своє життя після перемоги? Не плануєте залишатись військовим? Чи, можливо, повернетесь до фермерства?

Вадим Іванов: Військовий я тільки тому, що на нас цинічно напали і війна у мене вдома. Агробізнес в будь-якому випадку мене цікавить, це стратегічна галузь і продовольча безпека. Все інше — після перемоги.

SuperAgronom.com: Сподіваюсь, все збудеться і якнайшвидше. Дякую за таку особисту і хвилюючу розмову. Такі історії потрібно розповідати. 

Яна Красновська, SuperAgronom.com